Глибинний шлях

Сторінка 69 з 100

Трублаїні Микола

Іти було недалеко. День видався теплий, і ми не взяли ні шапок, ні пальто. Тільки Ліда захопила на руку легенький плащ. Вузенька стежка вивела нас до горба край селища, і ми повільно почали сходити на нього.

Вдалині здіймалися верхів’я гір, до половини вкритих невисокими соснами й густими кущами. На фоні лісу де-не-де проглядали скелясті урвища, надаючи дикому краєвидові своєрідної краси. Ліда називала нам окремі гірські вершини, скелі, показувала, де пролягають шляхи й гірські стежки.

— Я ще там не бувала, — пояснила вона, — але кілька разів підіймалась до Високої альтанки з картою та біноклем і звідти оглядала навколишню місцевість.

Ми вийшли на вузьку проїжджу стежку, що вела до альтанки, огинаючи горб. Цим шляхом було легко підійматися, але він мав забрати чимало часу. Вирішили прискорити подорож і піднятися вгору однією досить крутою стежкою, що була протоптана тут. Це було зайве навантаження на серце, але коли той шлях запропонувала Ліда, то чого б я, колишній альпініст, заперечував. Звичайно, спитав, чи не буде для неї важко, але вона у відповідь лише дзвінко засміялась.

На перехід ми витратили хвилин двадцять і нарешті опинились у Високій альтанці.

Найвищу точку горба, порослого кущами повзучої берези та карликовими сосонками, займала невелика кругла колонада з дахом. Вона виглядала недобудованою або напівзруйнованою.

Перші розвідники, що прийшли сюди, саме тут намічали пробивати шахту. Навіть почали в цьому місці будівництво, але через кілька днів припинили, визнавши за краще пробивати шахту приблизно на кілометр далі в східному напрямі. Хотіли ще ставити тут житлові будинки, але зважили, що місце відкрите для вітрів, і тому всі матеріали забрали, залишивши тільки цю альтанку, витвір якогось техніка-будівника. У вільний час Висока альтанка була улюбленим місцем для відпочинку робітників Глибинного шляху, що милувалися звідси гірськими краєвидами. Особливою увагою користався водопад Учан-Чан, який знаходився від альтанки кілометрів за п’ять. Звідси його було прекрасно видно.

Ми теж задивились в той бік, де сходилися верхів’я двох гір і в щілині між ними блищав на сонці величний струмінь води, що падав з висоти кількох сот метрів.

Унизу під нашими ногами лежали копри й терикони шахти, селище й аеродром, розташовані у невеликій улоговині між горами. Вигинався брукований шлях, що йшов від селища на південь, проходив поблизу водопаду і вів на перевал. Тим шляхом раз за разом проїжджали великі вантажні машини або пробігали маленькі чорні лімузини. Між шахтою та залізницею підтримувався безперервний рух.

Ліда, спершись рукою на колону, дивилась на шахту і селище, але Ярослав, здається, був зайнятий лише дівчиною і, слухаючи її чи розповідаючи щось, не зводив з неї очей. Та ось вона повернулась до водопаду й запропонувала трохи пройти в тому напрямку.

— Давайте глянемо, що то за кам’яна гряда, де ростуть сосонки, — показала вона на південний захід.

Там, справді, на віддалі приблизно кілометра від нас, здіймався надзвичайно різний, невисокий скелястий вал, а під ним низенькі дерева й кущі, немов насаджені за певним планом.

— Ходімо, — підтримав ту пропозицію Ярослав.

На нашому шляху лежала майже рівна площина, що спускалася до того природного муру. Іти нам було легко. Лише де-не-де доводилось обминати якийсь камінь чи чагарник.

Цей перехід зайняв хвилин двадцять і власне був відпочинком після крутого підйому до Високої альтанки. Підійшовши до скелястої стіни, ми побачили, що то було чимале розсипище каміння. Воно здіймалося над відлогим спуском до річки, яка протікала по другий бік. Скелі створювали затишок од вітрів, і, мабуть, завдяки цьому тут була досить густа рослинність.

Ми знайшли кілька проходів серед скель і, спинившись по той бік валу, замилувались з гірської річечки, що текла метрів на двісті під нами. За річкою здіймався невисокий горб, і, здавалося, зовсім близько за тим горбом спадав потік Учан-Чан. Напружуючись, ми вловлювали шум водопаду.

Ліда запропонувала спуститися до річечки. Ми погодились. Усім нам ця прогулянка була приємна, почували ми себе бадьоро. Відціля ми вже не бачили ні будівель шахти, ні селища, вони зникли за горбом Високої альтанки. Тут віяло дичавиною і непорушністю пустельної гірської напівтайги, напівтундри, розташованої за сотні кілометрів від заселеної місцевості.

— Ходімо вже, — гукнула мені дівчина. — Ви, здається, замріялись.

Спуск був досить крутий. Крім того, під ногами осувався грунт. Ми іноді просто з’їжджали разом із камінням та піском, що не витримували ваги людини. Ярослав виявив чимало спритності, сили і сміливості, допомагаючи Ліді й мені на тих осипах. Я відмовлявся від допомоги, посилаючись на своє знання альпінізму, але він тільки сміявся, запевняючи, що коли справа дійде до мотузки, кішок та льодорубів, тоді вже і я стану йому в пригоді. Мені залишалось теж сміятись і дякувати за допомогу.

Ми майже не відпочивали над річкою, швидко знайшли місце, де її можна перестрибнути, і почали підійматися вгору. Бажання мандрувати захопило нас, і, мабуть, кожен уже думав про подорож до самого Учан-Чана, але поки що про це не говорив. Згадували Кавказ, Крим, Урал, де кожен з нас бував, порівнювали гірські краєвиди і розповідали про різні пригоди.

Головним розповідачем тут уже виступав я. За своє життя мені довелося мандрувати майже в усіх горах нашої країни. Хоча більшість цих подорожей я відбув на автомобілі, літаку і, в крайньому разі, на коні, але розповідати про них можу три дні підряд.

Коли ж ми зійшли на невеличкий горб і знов спустилися метрів на півтораста до нового струмка, що бурхливо протікав між скелями, тут натрапили на вузеньку, але добре втоптану стежку. Безумовно, стежка йшла з селища. Але ж куди? Почали догадуватись, що це скорочений шлях до водопаду. Поблизу від нього, на шосе, мали стояти десятків два будинків дорожнього управління.

Тепер заговорили про Учан-Чан і вирішили йти туди. Незабаром стежка вивела до кладки через потік. Дві колоди, зв’язані дротом, спиралися краями на скелі обох берегів. За перила правив дріт, протягнутий збоку на висоті близько метра від колод. Тримаючись за дріт, ми перебралися по колодах через бурхливий потік і вийшли на другому березі до хаотичного нагромадження скель, оточених маленьким сосновим лісом. Перед тим ліском ми несподівано спинилися. Стежка роздвоювалась. Одна повертала праворуч і була дуже зручна, але вела в протилежний бік від Учан-Чана. Друга звивалась по скелях і теж, здавалось, прямувала в інший бік від нашої подорожі.