Я відповідаю йому не дуже голосно, щоб не збудити Ліду, дякую за пораду.
Здається, вони скоро заснули там, прив’язавшись своїми пасками.
Я думаю про те, що коли нам доведеться загинути, то найкраще зустріти смерть заснувши. Але сон, що так знемагав мене, зник. Мені, мабуть, судилося вартувати в цій глибокій, страшній могилі.
Фосфоризований циферблат годинника показував, що час тягнеться неймовірно повільно. Щоб якось розважитись, пробував лічити секунди, ставлячи завдання долічити до п’ятисот або до тисячі. Збивався і починав знову. Знову збивався і тоді починав відновлювати в пам’яті вірші улюблених поетів. За віршами йшли казки. Тільки нічого до кінця довести не міг. Думки якось стрибали і часто повертались до того, що зараз робиться на поверхні, де Макаренко, Кротов, Догадов, Аркадій Михайлович, Тарас. Згадав Томазяна. Може, він сьогодні або завтра прилетить сюди і вже не застане свого Ватсона.
І несподівано згадав одну річ, що пояснила мені, чому нас не врятували і... мабуть, не врятують. Щоб дістатися з підземного вокзалу до Північної штольні, треба йти тунелем. Висота тунелю, порівнюючи з висотою інших підземель, значно менша. В тунелі літостат цією драбинкою, що ми на ній сидимо, торкатиметься стелі. Значить, тунель майже доверху заповнила вода, в ньому не зможуть пропливти ні човни, ні плоти. Якщо навіть припустити, що вода з підземного озера вся вийшла і рівень її в штольні не підійматиметься, то сюди ніхто не зможе пройти, поки з тунелю не відкачають хоча б частину води або не випустять її в море, пробивши ті перегородки, які ще розділяють Забайкальський та Далекосхідний сектори Глибинного шляху. Значить, ми приречені на довгочасне перебування в цьому склепі без їжі, без можливості нормально поспати й відпочити. Перспектива не з приємних. Коли б хоч світло було.
Раптом проснулась Ліда. Вона повернула голову, спробувала підвестися і злякано спитала:
— Що це?
— Виспались? — і собі спитав я, відчуваючи, як важко відповісти на її запитання.
— Де ми?
— Досі в Північній штольні.
— А чого темно?
— Електрика щось... погасли лампочки.
Нарешті вона отямилась і згадала те, що, мабуть, видалося жахливим сном. Як хотілося, щоб це справді був лише сон! Але то була страшна дійсність.
— А де машиніст і технік?
— Вони сплять, поприв’язувавшись до драбинки.
— Ви правду кажете?
В голосі її бриніла тривога.
-Правду.
— Їх можна покликати?
— Можна. Ви хочете, щоб я збудив їх?
— Ні, ні...
Вона вимовила це нерішуче, гадаючи, мабуть, що наші товариші загинули.
— Запевняю вас... Можна гукнути...
— Не треба. Не будіть. Тепер поміняємось місцями. Ви спіть. Я триматиму вас.
— Ми можемо зробити так, як вони. Прив’яжемося. Буде спокійніше, і спатимемо обоє. Хоч сон у мене зник.
— А ви хотіли спати? Чому ж ви мене не розбудили?
— Це було недовго. І ви так солодко спали...
Ліда замовкла. Я хотів розвіяти її сумні думки, але не знав, як обминути те, про що ми думали. Незважаючи на темряву, ми краще вмостилися на своїх місцях, і я прив’язав її, а потім себе до щаблів.
— Ярослав сказав, що спускається нам на допомогу?
— Так. Він, напевне, вже десь близько і щось робить, щоб пробратися сюди човном.
— Чому ж так довго його нема?
— Тепер сюди важко пробратися. Може, нам доведеться провести тут більше доби, поки наспіє допомога.
Я пояснив їй, що зараз затоплення, мабуть, не загрожує нам: вода перестала прибувати, — отже, все горішнє озеро витекло в тунель.
— Слухайте, — раптом зляканим голосом вимовила Ліда, — вони до нас не прийдуть.
— Чому?
Трапилося те, чого я так боявся: дівчина згадала висоту тунелю і збагнула безнадійність нашого становища. Мої вигадки не могли обманути її.
— Але ж вони швидко випустять воду з тунелю, — сказав я і знову нагадав Ліді про план прориву перемичок між секторами.
— На це потрібно багато днів. Ми стільки тут не витримаємо.
Після того вона знов довго мовчала і тільки хвилин через двадцять спитала:
— Чи є у вас сірники, папір та олівець?
— Є блокнот і авторучка, але сірників нема. Навіщо вам?
— Я хотіла б написати листа. Його колись знайдуть.
— Не говоріть так. Цього не буде.
Мабуть, мій голос звучав не дуже твердо, бо вона пошепки відповіла:
— Ви самі не вірите в можливість порятунку... Звичайно, ми будемо чіплятися за життя до останньої хвилини. Та це ще не порятунок.
Я почав докладно розповідати їй про найнеймовірніші пригоди, коли врятування людини було подібне до чуда. Ліда мовчала, і я не міг угадати, як впливають на неї мої слова.
Згодом вона заговорила з почуттям смутку й нерішучості:
— Ви витривалий. Може, вам пощастить вижити...
— Лідіє Дмитрівно!
— Не перебивайте. Ви можете звати мене просто Лідою. Так буде коротше. Тільки слухайте. Те, що ви зараз почуєте, ви повинні пам’ятати лише в тому випадку, коли я загину. Якщо ж залишуся живою, ви забудете нашу розмову. Так?
Я мовчав. Вона зрозуміла, що це знак моєї згоди, і мовила далі:
— Коли побачите Ярослава, скажете йому, що я його дуже любила. Нехай він не ревнує мене до Юрка. Юрко дуже хороший, і, мабуть, рідко хто любить сильніше, ніж він. Своє життя Юрко присвятив мені. Іноді я вірила, що люблю його, часто запевняла себе в цьому. Але ніколи не могла позбутися думки про Ярослава і завжди мріяла про нього. Він сам відмовився від мене. І запевняв, що робить це заради мене, бо вірить, що Юрко врятує, що Юрко все зробить, щоб вилікувати мене. Може, він говорив це щиро... Але я відчувала інше: більше, ніж мене, він любив свої химерні проекти, фантастичні задуми, яким підкоряв своє життя, перед якими мусило поступатися особисте щастя. Що ж... він домігся свого... — гірко прошепотіла вона.
— Лідо, ви справді думаєте так про Ярослава?
— Це ж людина, яка горить в полум’ї єдиної пристрасті. Коли він зустрів мене, він завагався... Я певна, що він довго боровся із своїм почуттям... Врешті любов була переможена. Мені так хотілося зустрітися з ним і не розлучатися. Наші зустрічі були такі короткі, рідкі і такі болюче щасливі. Скажіть, що, вмираючи, я думала про нього... Може, цього і не треба, тільки я хочу, щоб він знав про моє кохання... Скажете і забудьте про нашу розмову. Хай це буде лише його таємниця.