Мені було приємно почути про старого знайомого. І я сказав, що завтра вранці нікуди не втечу, чекатиму на нього.
Хвилин через двадцять я вже спав і бачив уві сні чудернацькі машини, що продиралися до центра землі.
8. СТАРИЙ ПРИЯТЕЛЬ
Він розбудив мене спозаранку, міцно обняв і багато шумів. Виглядав тим . самим Догадовим, що й колись, лише змінив краги на чоботи і носив окуляри. У нього було мільйон і одне запитання. Він мусив розповісти мені десять тисяч історій, що мали зацікавити журналіста.
— Тихше, — попросив я його. — Не розбудіть Тараса і Самборського.
— Пробачте, пробачте. Тільки ж, друже, я мушу через дві години вирушати на Схід, на Забайкалля. Там, в районі шахти 925, на великій глибині знайдено кістки допотопних тварин. Виняткова знахідка! Ви розумієте, що всі світові вчені оближуться, коли дізнаються.
— Я ніколи не підозрював, що ви маєте нахил до такої сухої науки.
— Ну й сказали...
— Тс-с... Тихше. Ходімо звідси.
— Ходімо, ходімо, — враз погодився він і тихенько, навшпиньках підійшов до дверей.
Захопивши свій одяг, я рушив за ним, вирішивши одягтися в коридорі.
Ми вийшли на вулицю, пройшли до їдальні, що в цей час була майже порожня, і, зайнявши з найдальшому кутку столик, попросили дати сніданок.
Я засипав Догадова запитаннями. Знаючи його страшенну цікавість до всього, був певен, що він знав тут більше за всіх. І справді, палеонтолог коротко, але докладно розповів про такі новини, про які ніхто з моїх друзів і знайомих досі нічого не говорив.
— Півредакції працює на будівництві, — повідомляв він. — Розумієте, що за веселі зустрічі на кожному кроці!
— Відкіля ви зараз?
— З чергової командировки по останки диплодока і цератозавра. Тепер, мабуть, на місяць в Забайкалля. Туди, певно, зі столиці хтось із спеціалістів приїде. Одне слово, я мисливець за допотопними тваринами. Ха-ха-ха! Але це дуже інтересно.
— Які основні тут зараз новини?
— А ви ще не знаєте? Гм... Будівництво розгорнулося з величезних масштабах, але боюсь, що з’їдять душу будівництва.
— Тобто? Неприємності у Саклатвали?
— Ні... Хіба Саклатвала душа будівництва? Всю справу веде Макаренко. Це виняткових здібностей людина. Але, як кожний геній, перебуває під ударами лютих заздрощів тих, хто його оточує. Про нього розпускають неймовірні плітки... Днями відбудеться засідання Наукової ради при начальникові будівництва. Там інженери збираються дати йому бій. Засідання вже мало відбутися, але Саклатвала відклав. Академік начебто вагається і не знає, чию сторону підтримати.
— Хто ж підтримує Макаренка?
— Трудно сказати. У робітників він користується симпатіями. У більшості інженерів до цього часу теж. Але... поговір. Велика сила поговір.
— А ви вважаєте, що Макаренко бездоганний?
— А хто розробив проект? Хто вигадав літостат? За чиїми вказівками сконструював його Самборський?.. А Самборський перший атакує Макаренка. Пригадуєте, як колись цеп інженер-енергетик афішував свою дружбу з Макаренком і все підкреслював: "Мій кращий друг". Макаренка обвинувачують з зайвих витратах і гальмуванні темпів будівництва. Ви знаєте, колись архітектори поспішали і економили... Кінчалося це тим, що будинки, споруджені ними, або самі завалювалися, або їх вітер валив.
Мій приятель так пристрасно захищав Макаренка, що мене це вразило. Я вперше чув такий виступ. Навіть такі люди, як професор Довгалюк і підполковник Шелемеха, що, безперечно, ставилися з симпатією до Ярослава, майже нічого не могли сказати в розмові зі мною на захист останнього.
— Ви просто захоплені цим інженером, — сказав я.
— Авжеж. Мені здається, що в нього якась особиста трагедія, і це штовхає його на трохи дивне ставлення до людей.
Зауваження Догадова безперечно свідчило про його спостережливість.
— Ну, яка там трагедія, — сказав я недбало.
Він пильно подивився на мене і, повертівши в руках ніж, тихо промовив:
— Пробачте, ви, може, не знаєте, але кажуть про якусь історію між ним і Лідою Шелемехою.
— Хто каже?
— Хто? Є такі.
— По-моєму, ви теж захоплюєтесь плітками.
— Ви певні?
І він подивився на мене так, що я відчув, як запалали мої вуха. Чортзна-що, дожив до таких років і не навчився як слід брехати та критися.
— Ну, а хто може підтримати Макаренка?
— Мені особисто відома лише одна людина. На Забайкаллі працює інженер Кротов.
— Кротов? Хто він такий?
— Інженер-пневматик. Керує там організацією вентиляційної системи.
— Стривайте, стривайте... Кремезний такий дядько, з великим лобом?
— Так... Це його ознака. Ви знаєте його?
— Він у мене за кордоном був. Двічі приїздив.
Про Кротова я міг сказати дещо. Але втримав язика за зубами. Цей самий Кротов мало не став свідком моєї розмови з тим, кому довелося надавати ляпасів. Він зайшов у кімнату одразу ж після цього. Той випадок і примусив мене найбільше запам’ятати мовчазного інженера.
— Що ж говорить Кротов?
— Дуже докладно обґрунтовує проект і всі технічні заходи Макаренка.
— Цікаво було б почути...
— А ви приїжджайте туди... Там же найглибша шахта на тунелі. Більше ніж півтора кілометра глибини. її пробили як дослідну. А я там буду кісточки збирати. Обов’язково приїжджайте.
— Постараюсь. Ви ж знаєте, я знов працюю спецкором "Зорі"?
— Кращого й не можна бажати, хоча ви віддаляєтесь від будівництва.
— Поки що всі доручення, одержані мною, стосуються тунелю.
Ми засиділися в їдальні, бо в кожного знайшлося що розповідати один одному. Догадов розпитував не лише про закордон, він дуже цікавився моїм першим враженням після приїзду на Батьківщину, хотів дізнатися, як я знайшов старих знайомих, і знов, як колись, просив познайомити з Лідою, признавшись, що вона йому дуже подобається. Розповідав мені нові факти про тутешнє життя і кілька разів іронічно обмовився про Самборського.
В цей час в їдальню зайшли Самборський і Тарас. Вони розшукували мене. Догадов поздоровкався з ними й заявив, що йому пора їхати на аеродром, а прощаючись, спитав:
— Чули новину, що в Іркутськ прилетів літак, а по дорозі з нього пасажири випали?
— Це новина про позаторішній сніг, — іронічно відповів Самборський. — Ви чогось новішого не привезли?
— На жаль.
Догадов пішов, узявши з мене слово, що приїду до нього на Забайкалля.