Гіркий сміх

Сторінка 4 з 56

Пер Вале

– Що тут сталося? – спитав Гунвальд Ларсон.

– Там… там усередині лежить безліч трупів, – сказав один поліцай.

– Так, – сказав другий. – І безліч гільз.

– І один начебто ще живий.

– І один поліцай.

– Поліцай? – здивувався Гунвальд Ларсон.

– Так. З карного розшуку.

– Ми його впізнали. Він працює у Вестберзі. В комісії розслідування вбивств.

– Але не знаємо, як його звуть. Він у синьому плащі. І мертвий.

Обидва поліцейські говорили невпевнено, тихо, перебивали один одного.

Вони були зовсім не низькі, а все ж поряд з Гунвальдом Ларсоном мали не дуже показний вигляд.

Гунвальд Ларсон мав метр дев'яносто два сантиметри зросту і важив дев'яносто дев'ять кілограмів. Він був широкоплечий, мов професійний боксер, і мав величезні волохаті руки. Його зачесаний угору ясний чуб устиг зовсім змокнути.

Крізь шум дощу долинало завивання багатьох сирен. Здавалося, воно наближається з усіх боків. Гунвальд Ларсон прислухався до нього й спитав:

– Це Сульна?

– Якраз межа, – хитро відповів Квант.

Гунвальд Ларсон байдуже зміряв блакитними очима Крістіансона й Кванта і сягнистим кроком підійшов до автобуса.

– Там усередині… ніби в різниці, – мовив Крістіансон.

Гунвальд Ларсон не торкнувся до автобуса. Він засунув голову крізь відчинені двері і обвів його поглядом.

– Так, – сказав він спокійно, – там справді, як у різниці.

V

Мартін Бек затримався на порозі своєї квартири. Він скинув плаща, струсив з нього воду, потім повісив його в коридорі і аж тоді замкнув вхідні двері.

В коридорі було темно, але він не ввімкнув світла. З-під дверей доччиної кімнати пробивалася смужка світла, і він почув, що там або грає радіо, або крутиться пластинка. Він постукав і зайшов.

Дочку звали Інгрід, їй було шістнадцять років. Останнім часом вона подорослішала, і Мартінові Бекові ставало дедалі легше знаходити з нею спільну мову. Вона була спокійна, діловита, досить розумна, і йому подобалося розмовляти з нею. Вона ходила до останнього класу основної школи, мала добрі успіхи в навчанні, але не належала до тієї категорії учнів, яких за його шкільних часів називали зубрилами.

Дочка лежала горілиць на ліжку. На нічному столику крутився програвач. Не поп-музика, а щось класичне, йому здалося, що Бетховен.

– Привіт. Ти не спиш?

Він зразу замовк, паралізований цілковитою безглуздістю свого запитання, і хвилину думав про всі ті банальні слова, які були сказані в цих стінах за останні десять років. Інгрід відклала книжку й спинила програвач.

– Привіт, тату. Ти щось сказав? Він похитав головою.

– Господи, в тебе геть промокли ноги, – мовила дівчина. – Там і далі ллє?

– Як з відра. Мама і Рольф сплять?

– Мабуть. Мама загнала Рольфа до ліжка відразу після обіду. Каже, що він застуджений.

Мартін Бек сів на край ліжка.

– А він що, не застуджений?

– Принаймні мені здалося, що він зовсім здоровий. Але він слухняно ліг. Певне, щоб не вчити на завтра уроків.

– А ти, бачу, вчиш. Що це за книжка?

– Французька. Завтра в нас письмова. Може, перевіриш мене?

– З моєї перевірки буде мало користі. Я не сильний у французькій мові. Краще лягай уже спати.

Він підвівся, і дівчина слухняно пірнула під ковдру, вмостилася зручніше. Він підтикав ковдру під неї і, зачиняючи за собою двері, почув її шепіт:

– Тримай за мене завтра кулаки.

– На добраніч.

Він навпомацки зайшов до кухні і якусь мить постояв біля вікна. Дощ начебто трохи вщух, а може, йому тільки так здалося, бо кухонне вікно було з підвітряного боку. Він думав про те, що було на демонстрації перед американським посольством, і про те, чи газети завтра назвуть дії поліції незграбними й безпорадними чи брутальними й провокаційними. Так чи так, а вони поставляться критично до поліції. Мартін Бек був солідарний зі своїми колегами, і, наскільки пам'ятає, так було завжди, а все ж перед самим собою визнавав, що часто критика мала підстави, хоч їй бракувало відтінків і розуміння ситуації. Він згадав, що йому сказала Інгрід кілька тижнів тому. Багато її товаришів активно цікавились політикою, ходили на збори й демонстрації, і більшість їх, мабуть, була поганої думки про поліцію. Малою, призналась Інгрід, вона хвалилася й пишалась, що її батько поліцейський, а тепер воліє мовчати про це. Не тому, що соромиться, але її часто втягують у суперечки, ніби чекаючи, що вона візьме на себе відповідальність за всю поліцію. По-дурному, звичайно, але так воно було.

Мартін Бек зайшов до вітальні, прислухався біля дверей спальні й почув неголосне хропіння дружини. Він обережно розсунув канапу, засвітив настільну лампу й запнув завіси. Канапу він купив недавно і перебрався на неї із спальні під тим приводом, що не хоче заважати дружині, коли повертається пізно вночі. Вона заперечувала, мовляв, він часом працює цілими ночами, тож мусить висиплятися вдень, а їй не дуже хочеться, щоб він вилежувався у вітальні. Він пообіцяв, що в таких випадках вилежуватиметься в спальні, куди дружина рідко заходила вдень. Отак він спав у вітальні вже місяць, і йому тут подобалося.

Його дружину знали Інгою.

Стосунки між ними з роками погіршувалися, і він відчував полегкість, що тепер не треба було ділити з нею ліжко. Через це почуття його часом мучило сумління, але після сімнадцяти років подружнього життя, мабуть, не можна вже було нічого змінити, і він давно перестав думати, хто з них винен.

Мартін Бек стримав кашель, скинув мокрі штани й повісив їх на стільці перед батареєю. Поки він, сидячи на краю канапи, стягав шкарпетки, йому спало на думку, що Кольбергові нічні прогулянки по дощі можуть мати ту саму причину: його подружнє життя теж поволі ставало нудним і обтяжливим.

Так скоро? Адже Кольберг одружився щойно півтора року тому.

Мартін Бек прогнав цю думку, поки скинув першу шкарпетку. Ні, Ленарт і Гун щасливі, тут уже немає ніякого сумніву. Зрештою, яке йому до цього діло?

Він підвівся, підійшов роздягнений до книжкової полиці й довго не міг вирішити, що його взяти. Врешті він вибрав книжку давнього англійського дипломата сера Юджіна Мілінгтона-Дрейка про графа Сне і битву біля Ла-Плати. Він купив її рік тому в букініста, але й досі не знайшов часу прочитати. Він заліз під ковдру, винувато кашлянув, розгорнув книжку і похопився, що не взяв сигарет. Одна з переваг переселення до вітальні була та, що тепер він без зайвих ускладнень міг курити в постелі.