Потім похитав головою і записав на розгорненій сторінці кілька слів: "Пабло чи Пако. Білий "Амазон". Ресторан на Тегнергатан – Свеявеген. Дивно сміявся. Білява Малін, дармова повія".
Він сховав ручку й записник, зітхнув і вийшов з кружала світла, що падало від ліхтаря.
XXI
Кольберг стояв перед дверима квартири Оси Турел на другому поверсі будинку на Черговсгатан. Була вже восьма година. Він почував себе пригніченим і невпевненим. У правій руці він. тримав конверт, який узяв з шухляди письмового столу в поліційній дільниці у Вестберзі.
Біла картка з прізвищем Стенстрема і далі висіла над мідяною табличкою. Дзвінок не працював, і Кольберг, як звичайно в таких випадках, затарабанив у двері кулаком. Оса Турел зразу відчинила, втупилася в нього і сказала:
– Я ж є. Не треба відразу ламати двері.
– Вибач, – мовив Кольберг.
У квартирі було темно. Він скинув пальто й засвітив світло в коридорі.'На полиці, як і першого разу, лежав старий Стенстремів кашкет. Провід до дзвінка був відрізаний і погойдувався над дверима.
Оса Турел простежила за поглядом Кольберга і буркнула:
– Сюди дзвонила сила всіляких ідіотів. Журналісти, фотографи і ще бозна-хто. Безперестанку.
Кольберг нічого не сказав. Він зайшов до кімнати й сів на один із стільців.
– Хоч засвіти світло, щоб ми бачили одне одного.
– Мені й так видно. Але, будь ласка, можу засвітити.
Вона клацнула вимикачем, проте не сіла, а неспокійно закружляла по кімнаті, наче була замкнена й хотіла вирватись на волю.
Повітря в кімнаті було важке й застояне. Попільнички вона не спорожняла кілька днів, кімната здавалася неприбраною, крізь відчинені двері спальні видно було незаслане ліжко. З передпокою Кольберг заглянув до кухні, де на столі видніла купа немитого посуду.
Тепер він сидів і стежив за Осою. Вона нервово ходила від вікна до дверей спальні. Там вона кілька секунд дивилася на ліжко, тоді верталася і знов ішла до вікна. І так щоразу.
Йому доводилося весь час крутити головою, щоб не згубити її з очей. Так крутиш головою, коли стежиш за грою в теніс.
За дев'ятнадцять днів, відколи він її востаннє бачив, Оса Турел дуже змінилася. На ногах у неї були ті самі чи такі самі грубі сірі шкарпетки, і так само вона була вдягнена в чорні штани. Волосся було коротко підстрижене, обличчя таке саме вилицювате. Але штани були забруднені тютюновим попелом, а волосся нечесане і закошлане. Очі неспокійно, невпевнено бігали по кімнаті. Під очима видніли синці, шкіра на губах була суха й потріскана. Руки її весь час рухалися, а середній і вказівний пальці правої руки поруділи від нікотину. На столі лежало п'ять розпечатаних пачок сигарет. Оса курила датську марку "Сесіль", Оке Стенстрем зовсім не курив.
– Чого ти хочеш? – неприязно спитала вона. Підійшовши до столу, вона витрусила з однієї пачки сигарету, запалила її тремтячою рукою і впустила непогашеного сірника на підлогу. Тоді додала: – Звичайно, нічого. Так само, як той йолоп Ренн, що дві години сидів тут, мурмотів і кивав головою.
Кольберг мовчав.
– Я звелю відключити телефон, – мовила вона без будь-якого переходу.
– Ти не працюєш?
– Я маю лікарське звільнення.
Кольберг кивнув головою.
– По-дурному. В нашій фірмі є свій лікар. Він сказав, що мені треба місяць відпочити в селі або ще краще за кордоном. І звелів іти додому.
Оса Турел затягнулася сигаретою і струсила попіл у попільничку. Більшість його опало на стіл.
– Уже минуло, три тижні. Було б куди краще, якби я працювала.
Вона круто обернулася, підійшла до вікна й виглянула на вулицю, перебираючи руками завісу.
– Як завжди, – сама до себе мовила вона. Кольберг неспокійно засовався на стільці. Розмова виявилася важчою, ніж він собі уявляв.
– Чого ти хочеш? – спитала Оса Турел, не повертаючи голови. – Скажи мені нарешті. Хоч щось скажи.
Якось треба було почати. Але як? Кольберг підвівся, підійшов до великої полиці з книжками, перебіг поглядом по спинках і витяг один томик. Це була старенька книжечка – "Посібник при обстеженні місця злочину" Отто Венделя і Арне Свенсона, видана 1949 року. Він розгорнув її на титульній сторінці й прочитав:
"Цю книжку видано в обмеженій кількості нумерованих примірників, з яких номер 2080 призначений для працівника кримінальної поліції Ленарта Кольберга. Книжка має допомагати поліцейським у важкій, відповідальній праці над обстеженням місця злочину. Зміст її секретний, тому автори просять кожного дбати про те, щоб вона не попадала в сторонні руки".
Слова "працівника кримінальної поліції Ленарта Кольберга" він сам колись уписав туди багато років тому. Це була гарна книжка і на той час, коли з'явилася друком, не раз ставала їм у пригоді.
– Це моя давня книжка, – сказав Кольберг..
– Ну, то візьми її собі назад, – відповіла Оса.
– Ні, я кілька років тому подарував її Оке.
– Ага. Принаймні він її не вкрав.
Кольберг погортав книжку, міркуючи, як йому діяти далі. Подекуди Стенстрем попідкреслював окремі речення. А два рази в розділі "Вбивство на грунті статевого збочення" зробив на берегах свої зауваження.
Оса погасила недокурену сигарету в переповненій попільничці й лишилася стояти коло столу, схрестивши на животі руки.
– Що ти ще хочеш від мене?
Кольберг пильно глянув на неї. Вона була маленька й жалюгідна. Сьогодні на ній замість смугастого светра була синя кофта без рукавів, випущена поверх штанів, на руках виступили сироти. Та хоч кофта висіла на її худому тілі, мов на манекені, під нею чітко віддималися груди.
– Сідай, – скомандував Кольберг.
Оса здвигнула плечима, взяла нову сигарету і, запалюючи її, рушила в напрямку спальні.
– Сідай, кажу!
Вона здригнулась і глянула на нього. В її великих карих очах світилася майже ненависть. Проте вона підійшла до крісла й сіла навпроти Кольберга. Вона сиділа напружено, поклавши руки на коліна, в одній тримаючи сірники, а в другій все ще не запалену сигарету.
– Нам треба викласти карти на стіл, – сказав Кольберг. Він зніяковіло глянув на сірий конверт і подумав, що почав дуже невдало.
– Чудово, – мовила вона дзвінким голосом. – Біда тільки, що я не маю ніяких карт.
– Але я маю.
– Так?
– Минулого разу ми не були з тобою зовсім відверті.