Гунвальд Ларсон мав свій спосіб допиту: починав із самого початку і поступово вивідував усе. Цей спосіб міг дати добрі наслідки, але був нудний і забирав багато часу.
Двері до квартири відчинив літній чоловік у темному костюмі і сріблястій краватці. Мартін Бек назвав себе і показав службове посвідчення. Чоловік простяг йому руку й відрекомендувався.
– Туре Ассарсон. Я брат… брат убитого. Заходьте, ваш колега вже прийшов.
Він почекав, – поки Мартін Бек роздягся, і пройшов поперед нього у високі подвійні двері до вітальні.
– Маріє, люба, це комісар Мартін Бек.
Вітальня була велика й досить темна. На низькій жовтій канапі, щонайменше триметрової довжини, сиділа худа жінка в чорній вовняній сукні й тримала в руках чарку. Вона відставила чарку на низький чорний столик з мармуровою стільницею, що стояв біля канапи, і простягла руку, граційно зігнувши її в зап'ястку, ніби для поцілунку. Мартін Бек незграбно потиснув її розслаблені пальці й невиразно промурмотів:
– Співчуваю вам, пані Ассарсон.
З другого боку мармурового столика стояло троє низьких рожевих крісел, і в одному з них сидів Гунвальд Ларсон з досить дивним виразом обличчя. Аж тоді, коли Мартін Бек, на ласкаве запрошення пані Ассарсон сів теж у крісло, він збагнув, що так пригнічувало Гунвальда Ларсона.
Оскільки в такому кріслі можна було випростатись лише горизонтально, а розмовляти лежачи було б смішно, Гунвальд Ларсон зігнувся майже навпіл і почував себе дуже незручно. Обличчя в нього почервоніло з натуги, і він люто поглядав на Мартіна Бека з-поміж колін, які стриміли перед ним, наче дві альпійські вершини.
Мартін Бек спершу підігнув ноги на лівий бік, потім на правий, далі схрестив їх і хотів сховати під крісло, але воно виявилося надто низьким. Врешті він також зігнувся навпіл, як Гунвальд Ларсон.
Тим часом вдова спорожнила чарку і простягла її швагрові, щоб він їй налив знову. Той пильно глянув на неї, тоді пішов і взяв з бічного столика карафку й чисту чарку.
– Можна вам запропонувати чарочку вишнівки, комісаре? – запитав він.
І не встиг Мартін Бек його спинити, як він налив чарку й поставив її перед ним на столик.
– Я саме запитав пані Ассарсон, чи вона не знає, чого її чоловік опинився в тому автобусі в понеділок увечері, – пояснив Гунвальд Ларсон.
– А я відповіла те, що вже казала одному з ваших колег, який був настільки нетактовний, що прийшов допитувати мене через секунду після того, як я дізналася про чоловікову смерть. Відповіла, що не знаю.
Вона підняла чарку в напрямку Мартіна Бека і одним духом випила. Мартін Бек спробував дотягтися до своєї чарки, але на кілька сантиметрів не дотягнувся і знов занурився в крісло.
– Ви знаєте, де ваш чоловік був звечора? – запитав він.
Пані Ассарсон поставила чарку і взяла оранжеву сигарету з золотим краєчком із зеленої скриньки на столі. Перше ніж швагер підніс їй запаленого сірника, вона встигла пом'яти сигарету в пальцях і стукнути нею кілька разів об віко Скриньки. Мартін Бек побачив, що вона не зовсім твереза.
– Так, знаю, – відповіла пані Ассарсон. – Він був на зібранні. Ми пообідали о шостій, потім він одягнувся і десь о сьомій пішов.
Гунвальд Ларсон витяг з нагрудної кишені клапоть паперу та кулькову ручку і, колупнувши нею у вусі, запитав:
– На зібранні? Якому?
Ассарсон глянув на невістку і відповів за неї, бо вона мовчала:
– Це була така товариська спілка. Вони звали себе "верблюдами". Спілка складалася з дев'яти членів, які підтримували знайомство між собою відтоді, як ще вчилися в морській кадетській школі. Вони звичайно збиралися в директора Шеберга на Нарвавеген.
– Вони звали себе "верблюдами"? – недовірливо перепитав Гунвальд Ларсон.
– Так, – мовив Ассарсон. – Вони звичайно віталися словами: "Як поживаєш, старий верблюде?" І так назвали й свою спілку – "Верблюди".
Вдова невдоволено глянула на свого швагра.
– Це була ідейна спілка, – сказала вона. – Вони займалися добродійництвом.
– Яким, наприклад? – запитав Гунвальд Ларсон.
– Це таємниця, – відповіла пані Ассарсон. – Навіть ми, дружини, не знаємо. Декотрі інші спілки теж так роблять. Не розголошують своїх таємниць.
Мартін Бек відчув, що Гунвальд Ларсон дивиться на нього.
– Ви знаєте, коли директор Ассарсон пішов від директора Шеберга?
– Так, я не могла спати і близько другої години пішла вихилити чарочку на сон. Тоді я й побачила, що Єсти нема вдома, й зателефонувала Гвинтові. Атож, ми так прозиваємо директора Шеберга. Він сказав, що Єста пішов від нього о пів на одинадцяту.
Вона замовкла й погасила сигарету.
– Як ви гадаєте, пані Ассарсон, куди міг їхати ваш чоловік автобусом сорок сьомого маршруту? – запитав Мартін Бек.
– Звичайно, їхав кудись у справах. Він був дуже енергійний і віддавав своїй фірмі багато часу… тобто Туре також співвласник фірми… Могло бути, що якісь справи він залагоджував і вночі. Наприклад, з тими клієнтами, що приїздили з провінції і в Стокгольмі тільки ночували, а тому й…
Вона наче не знала, що їй казати далі, і, піднявши порожню чарку, почала крутити її в руках.
Гунвальд Ларсон щось записував. Мартін Бек випростав одну ногу й заходився розтирати коліно.
– У вас є діти, пані Ассарсон? – запитав він.
Пані Ассарсон поставила чарку перед швагром, щоб той налив їй, але він, не дивлячись на невістку, відставив чарку геть. Вона блимнула на нього, насилу підвелася і струсила з сукні попіл.
– Ні, комісаре Пек, нема. На жаль, мій чоловік не міг подарувати мені дитину.
Хвилину вона невидющим поглядом дивилася кудись повз Мартіна Бека. Потім кілька разів поволі кліпнула очима й перевела погляд на нього:
– Ваші батьки американці, комісаре Пек? – спитала вона.
– Ні, – відповів він.
Гунвальд Ларсон і далі писав. Мартін Бек витягнув шию і зазирнув у його папірець. Він весь був помальований верблюдами.
– Вибачте, комісаре Пек і Ларсон, але я мушу йти, – сказала пані Ассарсон і непевним кроком рушила до дверей. – Отже, до побачення, мені було дуже приємно. – Вона заточилася й зачинила за собою двері.
Гунвальд Ларсон сховав ручку й папірець з верблюдами і виборсався з крісла.
– З ким він спав? – запитав він, не дивлячись на Ассарсона.