– Як ти думаєш, навіщо він зробив ті фотографії?
– Щоб дивитися на них, – відповів Мартін Бек.
– Ну, певне. А все ж таки…
XIII
У середу вранці, перше ніж вийти з дому, Мартін Бек зателефонував Кольбергові. Вони перемовилися кількома словами:
– Кольберг?
– Так. Здоров, Мартіне. Я вже їду.
– О'кей.
Коли поїзд підземної залізниці спинився на станції "Шермарбрінк", Кольберг уже чекав на пероні. Вони мали звичку завжди сідати в останній вагон і в такий спосіб часто зустрічалися, навіть не домовляючись наперед.
Вони вийшли на Медборгарплатсен і рушили по Фолькунгагатан. Було вже десять хвилин на десяту, і крізь хмари виглядало бліде сонце. Вітер був крижаний, і вони щільніше загорнулися в плащі.
За рогом, коли вони вже звернули на Естьєтагатан, Кольберг спитав:
– Ти не чув, як із тим пораненим у лікарні, із Шверіном?
– Чув, я вранці телефонував туди. Операція вдалася настільки, що він живий. Але й далі без пам'яті, і лікарі не можуть нічого сказати про наслідки, поки він не опритомніє.
– А є надія, що він опритомніє?
Мартін Бек здвигнув плечима.
– Хтозна. Будемо сподіватися.
– Цікаво, скільки мине часу, поки газети винюхають про нього.
– В Каролінській лікарні обіцяли мовчати, – сказав Мартін Бек.
– Авжеж. Але хіба ти не знаєш репортерів? Ті всюди пролізуть.
Вони йшли по Черговсгатан, поки досягли вісімнадцятого номера.
На табличці пожильців унизу стояло прізвище "Турел", але на дверях до квартири на другому поверсі була прибита біла картка, а на ній написано тушшю: "Оке Стенстрем".
Відчинила їм невисока дівчина; Мартін Бек за службовою звичкою визначив, що її зріст – метр шістдесят.
– Заходьте і роздягайтесь, – сказала вона, зачиняючи за ними двері.
Голос у неї був низький і хрипкуватий.
Оса Турел була вбрана у вузькі чорні штани й блакитну трикотажну спортивну сорочку. На ногах у неї були грубі сірі вовняні шкарпетки, на кілька номерів більші за її розмір, мабуть Стенстремові. Вона мала карі очі, темне, дуже коротко обстрижене волосся й вилицювате обличчя, яке швидше можна було назвати смішним і пікантним, ніж милим чи вродливим. Постать у неї була тендітна, плечі й стегна вузькі, груди маленькі.
Вона мовчки очікувально постояла, покп Мартін Бек і Кольберг клали на поличку капелюхи поряд із старою Стенстремовою шапкою і вішали плащі. Тоді пішла попереду до кімнати.
Кімната з двома вікнами на вулицю була затишна й чепурна. Під стіною стояла величезна різьблена книжкова шафа. Крім неї і шкіряного крісла з високою спішкою, меблі були відносно нові. Майже всю підлогу затуляв ясно-червоний волохатий килим. Тонкі вовняні завіси теж були ясно-червоні.
Кімната була неправильної форми, з одного рогу короткий коридорчик вів до кухні. Крізь відчинені в коридор двері видно було другу кімнату. Кухня і спальня виходили вікнами на подвір'я.
Оса Турел сіла в шкіряне крісло й підігнула під себе ноги. Вона показала на два стільчики, і Мартін Бек з Кольбергом також сіли. Попільничка на довгому столику була повна недокурків.
– Думаю, ви розумієте, що нам не дуже приємно надокучати вам, – сказав Мартін Бек. – Але… нам неодмінно треба було якнайшвидше поговорити з вами.
Оса Турел відповіла не зразу. Вона взяла сигарету, що лежала запалена на краю попільнички, і глибоко затягнулася, її рука ледь тремтіла, під очима були сипці.
– Так, я розумію, – нарешті сказала вона. – Та й добре, що ви прийшли. Я сиджу в цьому кріслі, відколи… ну, відколи мені сказали… Все сиджу і намагаюся зрозуміти… намагаюся збагнути, що це правда…
– Панно Турел, а чи немає когось, хто б міг побути тут з вами? – запитав Кольберг.
Вона похитала головою.
– Мати померла торік. А батько – двадцяті, років тому.
Мартін Бек нахилився вперед і, пильно дивлячись їй у вічі, спитав:
– Ви хоч трохи спали?
– Не знаю… Ті, що тут учора були, дали мені кілька таблеток, тож я поспала якусь годину. Це, врешті, не так важливо. Я якось тримаюся. – Вона зім'яла сигарету в попільничці й промурмотіла, не підводячи очей: – Тільки мушу звикнути до думки, що його немає живого. А на це, мабуть, треба часу.
Ні Мартін Бек, ні Кольберг не знали, що їм сказати. Мартін Бек раптом відчув, що в накуреній кімнаті йому важко дихати. В повітрі висіла гнітюча тиша. Нарешті Кольберг відкашлявся і глухим голосом сказав:
– Панно Турел, можна спитати вас дещо про Стенстр… про Оке?
Оса Турел поволі звела на нього погляд. Раптом вона блиснула очима й усміхнулася:
– Нічого, коли я зватиму вас "комісаром" і "старшим слідчим"? – спитала вона. – А ви звіть мене просто Осою, бо я звертатимусь до вас на "ти". Адже по-своєму я давно вас добре знаю. – Вона лукаво глянула на них і додала: – Через Оке. Ми з ним часто бачилися. Ми багато років жили разом.
"А ми – наче похоронне бюро "Кольберг і Бек". Треба не вішати носа. Дівчина добре тримається", – подумав Мартін Бек.
– Ми також багато чули про вас, – сказав Кольберг уже не таким напруженим голосом.
Оса встала й відчинила вікно. Тоді взяла попільничку й пішла до кухні. Усмішка з її обличчя зникла, навколо губів залягли суворі зморшки. З кухні вона принесла порожню попільничку і знов сіла в крісло.
– Скажіть мені, будь ласка, як до цього дійшло? – спитала вона. – Що, власне, сталося? Вчора я мало що довідалась, а газет не хочу читати.
Мартін Бек закурив.
– Гаразд, – відповів він.
Поки він оповідав, Оса непорушно сиділа в кріслі й не – зводила з нього очей. Він пропустив деякі подробиці, але загалом переказав перебіг подій так, як вони собі їх досі відтворили. Коли він скінчив, Оса запитала:
– А куди Оке їхав? Чого він опинився саме в тому автобусі?
Кольберг глянув на Мартіна Бека і сказав:
– Ми сподівались довідатись про це від тебе.
Оса Турел похитала головою:
– Я не маю ніякого уявлення.
– А ти не знаєш, що він робив раніше, протягом дня? – запитав Мартін Бек.
Вона здивовано глянула на нього.
– Ви хіба не знаєте? Він цілий день працював. Ви ж повинні були знати, яка в нього робота.
Мартін Бек якусь хвилину повагався, тоді сказав:
– Я востаннє бачив його в п'ятницю. Він заходив на роботу перед обідом.
Вона встала і пройшлася по кімнаті.
– Але ж він працював і в суботу, і в понеділок. Ми вийшли разом з дому в понеділок уранці. А ти теж не бачив Оке в понеділок?