Указ прийшов на гетьманську канцелярію, а сам Милорадович отримав орден на стрічці. Два тижні пиячив з тієї радості гадяцький полковник, напившись роздягався догола, ставав перед дзеркалом, чіпляв через плече стрічку з орденом і вигукував у дзеркало до власного відображення: "Хто ти такий?" І сам відповідав: "Ясновельможний пан полковник, його царської величності кавалір". Одного разу його служник Самійло заліз у димар, і, коли Милорадович запитав до дзеркала: "Хто ти такий", Самійло прогундосив з грубки: "Волоський вар’ят і дурень царя небесного". Милорадович упав з переляку, а отямившись, підійшов до вікна, Семен саме вилазив з димаря, полковник ухопив рушницю й застрілив його. Ще й сам подав позов, буцім Семен хотів його пограбувати, й склав на мертвого Семена неславу. Челядники, котрих привів у свідки, потвердили, буцім Семен лазив у грубку для грабунку.
Тими пиятиками, вбивством Семена і судом над ним, вже мертвим, вкинув Гадяч у неймовірний переляк.
...Милорадович зайшов до світлиці сягнистою ходою, шабля летіла за ним, неначе довгошия птаха, що склала крила і шугає з височині, закаблуками стукотів, неначе ступав по гайку власного будинку. В світлиці найдовався довго. Ми, канцеляристи, стовпилися біля вікон, які виходили на ґанок, чекали. Сподівалися, що почуємо крик, сварку, погрози... Милорадович вийшов тихо, ледь зігнувшись, ступав м'яко, шаблю в наділках тримав у лівій руці. Вже зійшовши з ґанку, одягнув шапку. Зупинився, чомусь оглянувся. Повільно пішов з двору.
Що то за розмова відбулася в них з Полуботком, про що гомоніли — невідомо, Полуботок після того покликав мене й звелів переписати якийсь папіру і був такий, як і завше — спокійний, розважливий.
По тому на довгий час лихі чутки по гадяцькому полковнику запали. Либонь, затаївся до певного часу. А може, й сказав йому щось таке чернігівський полковник, може, й прохукав у душу дірку якимись особливими словами, мовляв, ти ж вже наш, пустив коріння в цю землю, і брати твої також, не забивайте давнього пагіння, бо воно колись заглушить вас. Бог над нами один, всі ми діти його.
Не знаю. А таки заповажав хоч трохи Полуботка Милорадович, бо пізніше, коли мав можливість люто помститися, продати, не помотався; не підтримав, не став на його сторону — чужоземна кров заговорила,— але й з арканом не кинувся. Одначе я забіг трохи наперед.
Від Скоропадського надходили вісті часто і все втішнії: цар дуже ласкавий до гетьмана, на банкетах садовить тільки поруч себе, приймає Скоропадського то в Кремлі, то в Німецькій слободі, сенатори, всі синодальні поспішають наввипередки, аби засвідчити українському гетьману свою шану. Був з царем на похоронах генерала Кантакузіна, того самого, про якого ходила чутка, буцімто хочуть його настановити замість Скоропадського, пишно відзначали річницю Ніштадтського миру, псковський архієпископ — синодальний віце-президент — майже щодня навідує гетьмана, руку цілує, сват Петро Андрійович Толстой не знає, де посадовити й чим пригощати високого родича. І сам пан гетьман майже щодня приймає гостей високих, припаси тануть швидко, просить прислати то кілька куф горілки, то круп всіляких, сушні і всього іншого. Цар поїхав на води до Алонца, лікувати міхур сечовий, а гетьману наказав чекати на нього. Дочекався. Знову цар возив його з одного банкету на інший. І мчали в Москву, й летіли з Москви козаки вістові, глухівський ратушний підписар Савка, машталір гетьманського двору Григорій Заєць, Яків Маркевич, старший канцелярист гетьманської канцелярії Григорій Тимошівський, один раз возив припаси сам генеральний бунчужний Яків Лизогуб. З часом добрі вісті чи то почали губитися в дорозі, чи то нічого було передавати, натомість з'явилися неприємні, тривожні. Надійшла промеморія, щоб прядиво з України везли тільки в російські міста, і ще одна, котрою заборонялося на Україні робити смолу та поташ (а де їх взяти?), далі — указ, за яким у Глухові розташовувалися ще два російські полки.
Не встигли отямитись від тих промеморій, як надійшов царський указ — відправити десять тисяч козаків на Ладогу та десять тисяч на Терек, на тому указі Скоропадський прописав, якому полку куди йти: на Ладогу Чернігівському на чолі з полковим суддею Василем Томарою та полку Полтавському на чолі з наказним полковником Іваном Черняком, на Терек — полкам Миргородському, Прилуцькому і Київському. Й ще один указ: скласти по всій Україні присягу про престолонаслідування — престол наслідує особа, на яку вкаже імператор в своєму тестаменті. Такого не було ніколи в жодній країні.
Полуботок на те сказав:
— Напишемо цидулу, старшина підпише. Нехай там як собі хочуть: нам від того ні солодко ні гірко.
На указ про посилку козаків на Ладогу та на Терек Полуботок одписав, що це зробити майже неможливо — настало морове повітря, хвороба викосить козаків у дорозі, до того ж, нині ще трава не піднялася й води високі, потрібно чекати просухи та паші. Підписар ратушний глухівський Савка повіз того листа в Сенат і ще одного, таємно, Скоропадському, в якому Полуботок натискав на гетьмана, аби той не піддавався, аби одбивався, бо такими посилками людей і постоями вигубимо Україну до решти й не буде нам прощення ні від люду нинішнього, ні від дітей та внуків наших. У листі до Скоропадського перераховувалися всі постої, указувалося, скільки в якому полку лишилося козаків, і розповідалося, як вони обшарпалися та озлиденіли. Полковник підказував гетьману, аби писав цареві листа особисто й водночас заручився підтримкою всіх значних людей у Москві — сенаторів, губернаторів, генералів, зичливих гетьману, а також тих, які мають на Україні маєтності, і вони також убожіють від постоїв та поборів.
Опираючись на той лист, Скоропадський з старшинами, які були з ним у Москві, написали цареві промеморію з шести пунктів. У промеморії насамперед вказали на те, що за останні роки Україна оскуділа й виснажилася до краю, козаків та посполитих лишилося мало, але й з них третину щорічно забирають у походи, отож козаки йдуть на Ладогу, під Царицин та в Кримські степи, а їхні жінки мусять годувати драгунів, котрі стоять по їхніх хатах постоями, і мусять ті жінки забезпечувати російське військо та форпости підводами (а то ще підводи драгуни беруть силою), і навіть прогонів їм не платять, чого немає ніде в царстві Московському. Якщо ж хто намагається підводу не дати, того забивають у заліза й завдають до секвестру. Поскаржитися немає кому, бо московитські коменданти від українців скарг не приймають, а спіймані самоправці-солдати до українського суду не йдуть.