Як воно все те вміщається в жовтій, схожій на гусяче яйце Юдковій голові, хтозна, але Юдкові вісті правдивіші за ті, які привозять у поштових саквах стойчики. Юдко розповів, що цар відпочиває на водах, а з Києва від князя Трубецького їде обер-фіскал з наказом видати тридцять тисяч московських четвертей борошна, що на Вкраїну йде велике московське військо, його веде князь Меншиков, і стане воно новим постоєм — ротами, й на кожного драгуна в селі мають платити по шість золотих на порцію та рацію, себто на прожиття та одяг, стануть ті драгуни в Ніжині, Гадячі, Стародубі й по багатьох менших містах та по селах, і то для нього, Юдка, розор, а ще від князя Трубецького є промеморія — ловити козаків, які не пішли під Дербент та копати канал поміж Волгою і Доном, і промеморія та дуже строга, втеклих козаків каратимуть канчуками прилюдно, й тих, які не помруть, забиватимуть у колодки та відправлятимуть у Архангельськ, ловити втеклих посилатимуть солдатів і наших козаків. Ми слухали Юдка, вірили й не вірили.
Одначе все, що він провістив, не забарилося збутися. Пройшли через Чернігів роти (Меншиков осів у Глухові, до нас не приїздив), і прийшов указ на житній побор і промеморія ловити утеклих. Та промеморія мала прямий стосунок до мене, в одну з команд, яка їхала на лови втікачів, на ревізії та інші факції, було вписано й мене. Команда їхала в Городню. Довідавшись про те, я хотів відпроситися, але потім передумав. Чого мені боятися, кого соромитися, я нікого не вбив, нічого не вкрав... Провідаю отця Єлисея, погомоню з ним. Та й матиму над собою не кого-небудь, а Борзаківського.
Команда була в тридцять козаків на чолі з підосавулом Ситником, одначе всі свої повеління той узгоджував з Борзаківським. А Борзаківський оддав повеління на лови таке:
— Ловіть, козаки, та не шпарко...
Себто, щоб не попідвереджувалися, не попсували здоров'я, воно знадобиться для пильніших справ...
Сам Борзаківський не вельми переймався тим ловецьким промислом. Спав до обіду, а потім одягав сукняний жупан з опушкою внизу, вірменську, на чотири ріжки, шапку, накидав наопак легку, оторочену жовтим шнурком кирею — красень і чепурун,— сідав на широку лавочку під парканом війта, у якого й кватирував, стромляв у зуби люльку, й пахучий димок від гішпанського тютюну плутався у вітті старої шовковиці, що росла по той бік паркану. А викуривши, йшов до двору снідати. Щоправда, ловити втеклих козаків у Городні було кому: там стояли дві роти. Але й драгуни не поривалися в ліси та на болото — промисел той небезпечний, воліли сидіти в корчмі при гарнецеві горілки або полювати на гарненьких молодичок, коли ті мандрували вузькими стежками в городнянських чагарях. Якщо виїздили в якісь села, то лише великими командами, ходили на лови по двоє, по троє не важилися. По селах, а частіше в лісах, окрім "дербентських" та "валдайських" втікачів, тулялося чимало всілякого розбійницького люду, іноді селяни самі відлякували солдатів, пускали поганий поголос про себе. Селяни села Борки, аби відлякати постій, перейменували своє село на Бандитівку. Почувши таку назву, солдати оминали те село десятою дорогою. І появилися також Розбишівка, Гострі Ножі, Троє Вбитих... Отож, за перший тиждень було спіймано тільки одного втеклого козака, та й то через те, що п'яничка й сховку шукав у своїй сільській корчмі.
На подив, саме я вистежив справжнього втікача, хоч і не збирався його ловити. Я жив у отця Єлисея в старій хаті над річкою. Отець Єлисей, дарма що битий, як і раніше, настановляв своїх мирян на путь істини словом гострим, правдивим, виказував пастві усі її гріхи, а після служби... шив чоботи. Чоботарем був його батько й навчив свого ремесла сина, в нього просто свербіли руки до шила та дратви. Я любив погомоніти з отцем Єлисеєм про справи духовні та світські, але так само любив доброї вечірньої години сісти при воді, послухати її тихий плескіт, послухати соловейка.
Витьохкує соловейко, й кумкають у воді жаби, далі зриваються на рипіння, на скрекіт, вся оболонь наповнена тим скрекотом, у вухах лящить, соловейко вмовкає, чи то образившись, чи втративши надію перемогти жаб'ячий лемент. Жаби вмовкають всі враз, мовби за чиєюсь командою, й тоді розпочинає соловейко: "Тіох, тіур, тьох-тьох-тьох". Мліють під місяцем верби, куняють верболози над річкою, а за ними, по тім боці, хилитається, неначе примара, одинока постать у білому. Й чути шерхіт коси. Мені у вдивовижу, що хтось косить уночі, але яке маю до того діло: хоче чоловік, то й косить.
...То косив Федосій Сопілка, найкращий городнянський косар, і викосив за ніч усі молоденькі жита на Заріччі. Два роки тому Федосій з'їхав з глузду й тепер, якщо допадався до коси, стинав усе підряд. Таке було його божевілля, косарське, й, коли починали підводитися жита та інше збіжжя, його замикали в коморі. Цієї ночі Федосій якось виліз з комори і знайшов косу.
Вранці господарі йойкали на городах і кляли Федосія, а він стояв з косою біля свого двору й гордовито посміхався: покласти за ніч стільки покосів не зміг би ніхто.
...Сидячи при місяці на вербовому пенькові біля річки, помітив я одного разу, як з під густого вербового шатрища за сотню кроків від мене випірнув маленький човник і, швидко перетнувши плесо, шаснув у зарості очерету на острові. Я пильно вдивлявся, але нічого не побачив, не почув — навіть кочетки не скрипнули,— а по якомусь часові човник вирнув з темної болотяної шалини й швидко поправував під ту саму вербу. Наступної ночі я знову спостерігав за човником, а ще через ніч, зборений цікавістю, по тому, як човник відплив, перемінив місце на ближче. У ту мить, як човняр підпливав під вербове шатрище й місяць освітив його обличчя, побачив я в зачудуванні, що то дівчина, ще й, як видалося мені, вельми гарна. В човні не було ні ятерів, ніякого іншого рибальського справунку, а тільки кошик. Переді мною відтулився крайок чужої таємниці, одначе якої я ще не знав. Можна було довідатися — схопити дівчину або ранком разом з козаками поплисти на острів. Одначе я не зробив ні того, ні другого. Либонь, саме через те, що таємничим човнярем була дівчина. Тривога пойняла мене. Я вирішив порадитися з отцем Єлисеєм.