У Ніжині гудів зимовий ярмарок. Й люду набилося без ліку. Ми наледве впросилися до якогось дядька на околиці міста. Ніжинські ярмарки знамениті на всю Україну. Туди приїжджають купці з Києва, Полтави, Чернігова, Москви, з Гданська та Шльонська і навіть з Криму та Туреччини.
Я подумав, що Толстой з дружиною в такий час з Ніжина нікуди не поїдуть, отож, ризикну, поштовхаюся на ярмарку, по церквах, і десь то, може, побачу Улясю. Я до неї не підійду, а тільки подивлюся на неї здалеку. Моє серце відгадає, щаслива вона чи ні.
Зупинившись посеред ярмаркового майдану, я нарахував чотирнадцять церков. Їх бані палали в променях зимового сонця, мелодійний передзвін повисав у повітрі, мідні луни розкочувалися далеко по околицях. Майдан клекотів, вирував, одні продавали, інші купували, а були й такі, котрі продавали та купували витрішки, й тинялося чимало кобзарів та лірників, старих і молодих, сліпих і видющих, співали на різні лади, чимало пісень я знав і бачив, що міг би проспівати краще за багатьох кобзарів, одну пісню — про козака, який спить при долині й не бачить, що до нього наближаються татари, але те бачить дівчина й будить його,— запам'ятав. Вийшло з шинку троє підпилих козаків, замовили музик, вшкварили посеред майдану "горлицю" — ходили навприсядки, хоч це в них кепсько виходило — через хміль, котрий вступив їм до ніг. Хвицяли один одного, чудопалили. Надто вихилявся, мартоплясив один, маленький і нікчемний, прищуватий, з кислими очима козачок, мабуть, саме через те й шкварчав вишкварком — хотів, щоб мали його за вдатного, гуляй-вітра козака. А на ньому й зброя копійчана, і одяг лихий, і чоботи драні, і кінь його шельваг, уземок стояв біля конов'язі, похиливши облізлу голову, а поруч гризли конов'язь два добрі румаки. Козачок же хотів видаватися козарлюгою. А може, подумав я, він і справді такий, бо чого йому журитися, має службу, має товаришів. Може, має й дівчину... І я позаздрив йому. Мені вже двадцять два роки, на цей вік парубки женяться, заводять сім'ю, молоді богослови закінчують Академію, діти старшини вертаються до батьків та отримують у полках військову службу. На парафію я не заздрився, і військова служба мене не вабила. І все ж почував якусь свою незвершеність, чогось мені хотілося, кудись поривалася душа. Я знав: будь-яке хотіння, прагнення — це зваба, вони — супроти Бога; але ж маю розум, маю якийсь хист, і все це гине, марнується.
Прийшов на подвір'я, де зупинилися, розв'язав мішок, вийняв кобзу і, не соромлячись незнайомих людей, заспівав:
Гей, на біду, на горе
Козак уродився...
У пісні мовилося про те, що запопали козака ляшки-ляхи, забили його в кайдани, вкинули в темну яму... Не ставав я до бою з ляхами, не хапали вони мене та не кидали до ями, одначе темницею став мені увесь світ, моя недоля повисла на моїх руках не згірше кайданів. Я таки справді уродився на біду та горе, й було в мене з тим козаком багато спільного:
Ой, приїжджає жовнір,
Став його питати:
"Чи є в тебе, козаченьку,
Отець, рідна мати?" —
"Ой, є в мене родина —
Уся Україна,
Та доведеться сіромасі
Без помочі погибати..."
Та збиралися люди
Й молоді молодиці:
"Визволь, Боже, сіромаху
З темної темниції"
Прилинула Галя
З темними бровами,
Обійняла козачецька
Та й поцілувала.
Прилинула друга —
Ця вже не такая,
Ця обняла козаченька
Та й плакати стала.
І я заплакав при тих словах й думав про те, що немає в мене ні неньки, ні батька й нікому мене обняти, приголубити, пожаліти.
Ніхто до мене не підійшов, одначе ніхто й не посміявся наді мною, і я грав довго.
Як задзвонили до вечірні, я пішов до церкви при дівочому монастирі. Мабуть, мене вела туди якась віща сила, а може, повела думка про черницю Улиту, я не забував і про неї.
...У церкві свічок, аж миготять, й черниць, неначе галок у полі на покинутому току. Здебільшого молоденькі, смиренно понахиляли голови, шепочуть молитви. Об чім вони моляться? Кожна об своїм? Тоді для чого йшли в монастир? А поміж ними миряни, здебільшого жінки. Чомусь згадалася розповідь одного козака у поході до Валдаю про те, як його товариш, багатий і не зовсім молодий козак, нагледів у церкві молоденьку черничку, котра йому вельми сподобалася, й черничка помітила його, й перемовилися вони поглядами, він дожидався її в монастирському саду, вона вийшла й пішла з ним, бо монастир їй остирився, й багатий козак одкупився од ігумені, сливе викупив черничку, й вони повінчалися і жили щасно. Невідь чого спливло таке на думку, і я аж подосадував на себе та перехрестився.
У церкві іконостас — різьблений і позолочений, ікони в рясно вишитих рушниках, панікадило срібне й багато ікон у золотому та срібному окладі, мальовані добрими майстрами. Я не стільки молився, скільки роззирався, хоч і знав, що це негарно. А потім заспівав хор, голоси все молоді, шовкові, й чомусь стислося мені серце, й безмірна втома оповила мене. Мало б бути навпаки: спів підносить людину, кличе до Бога, а я аж зігнувся, аж хитався, підняв руку для хреста, й вона впала, наче перебита. Хотів вийти, повернув голову, і в цю мить зліва, у лівому притворі, побачив... її. Так, допіру я себе обманював, я і йшов сюди, бо сподівався побачити її саме тут, у дівочому монастирі, пригадавши, що в Глухові вона ходила на молитву до дівочого монастиря. Як загадав: якщо побачу її тут — вона мене не забула.
Мене обсипало жаром, серце застукотіло швидко-швидко, в очах замиготіли свічки, і я мусив зробити над собою зусилля, аби не впасти. Сором і страх охопили мене, я жадібно впився очима й щось шепотів, але то не була молитва. Уляна стояла в уборі, який так личив їй,— червоне з чорним,— червона хустка і кожушок з опушкою, обшитий темно-синім сукном, лице їй змарніло й видовжилося, під очима залягли тіні. Тепер вона була ще більше схожа на казкову царицю. Дівчина, котра прийшла з нею й стояла позаду, подала їй запалену свічу, Уляна ввіткнула її в ставник перед Дівою Марією й хрестилася довго та щиро, довше, ніж звичайно хрестяться поважні полковниці. Вона не була поважною і не була звичайною, вона була схожа на черницю й чорніша за будь-яку з них, і її молитва була не просто молитвою, а молитвою за когось. "Боже, допоможи мені й заступи мене",— прошепотів я. Неначе сновида, не тямлячи, що роблю, рушив у куток, де стара черниця продавала свічки, хотів купити свічку й підійти до Уляни, і в цю мить почув скрик, я не бачив, хто закричав, і навіть не впізнав по голосу, але зрозумів одразу, що то — вона, повернувся, але на тому місці, де вона стояла, мелькали тільки чорні хустки та білі плями облич, далі гурт черниць швидко поплив до дверей. Вони вели Уляну. Я рвонувся за ними, але, поки продерся, черниці вже підсаджували Уляну в маленькі, вкриті килимом сани. Поруч сіла дівчина, яка супроводжувала її, ззаду на полозки скочив козак, кучер відпустив віжки. Я прихилився до холодної стіни. Загріб жменею снігу й притулив до обличчя. Воно палало, сніг теплими струмочками розтікався між пальцями.