— Хіба тепер козаки,— бубонів дід Шатило.— Ото були козаки. Трапезунда сягали, султану носа втирали в самому його Стамбулі.
— Чого ж москалям поступилися? Чого навіть справжньої волейної потреби не дали? — під'юджував хтось.
— Бо не захотіли проливати християнську кров. Мали це за великий гріх.
— А москалі пролили. Гріха не побоялися.
Ще я любив блукати в степу. Дикий він був сеї пори, пустельний, хапав тугою за серце. Сірий, столочений до кореня, тільки полини та зчорнілі кінські щавлі гойдалися під повівами вітру, по долинах вигиналися лисячими спинами руді осоки та лепешняки. Одинока спалена верба бовваніла на овиді, чорний огарок вказував пальцем на небо, неначе вимагав кари. Випурхували з-під ніг куріпки, польові горобці розсипались вбоки сірими грудками, й кружляли в небі, ганяючись один за одним, два круки.
І ганялися в моїй голові одна за одною невеселі думки. В Божих заповідях сказано: не убий, не посягай на чуже. Чому ж убивають, чому не бояться Бога?.. А ще сказано: вдарили по одній щоці, підстав другу. Ніхто не підставляє. Бо й надто важко жити цими заповідями. Запорожці не відповіли на замах шаблі й погинули, а інші були змушені втікати в далекі краї, в Олешки, до бусурманів. Чому вони втекли, чому не стали до останнього смертельного бою?
Донедавна мені здавалося, що я знаю дуже багато, а виходило, що вельми мало. В колегії та Академії ми були обплетені Арістотелевими та Платоновими логізмами, занурені в богословські мудрості. А чи треба кому ті логізми — не знали й не цікавилися. Один з наших колишніх колегіантів, Феофан Прокопович, сягнув високих щаблів, вславляв сильних світу сього й учив того нас. Чумаки ж навчали іншого. І була іншою їхня правда. І я розгубився. А запитання били просто мені в серце, в мозок, і я не знаходив на них відповіді.
...Ми, козаки, люди праведні, бо не важилися на чуже, не воювали інші народи, не намагалися взяти їх у приневолю, це, за Божими заповідями,— наш скарб, який... потягнув на дно наш човен. Наші сусіди не зважали на ті заповіді — горнули під себе, не зупиняючись ні перед чим. І ось владарюють. Добрість, працьовитість, смиренність — вони мало чого варті. Скільки й світу — виживали ті, хто нападав, а не оборонявся. Ті ж святі отці славлять цареві походи, кроплять свяченою водою цареву зброю. Мусять славити?
Аж тепер мені пригадалося, що й самої нашої церкви не минула та скруха. Отці славили, славили, а їх потискали, потискали, силоміць хилили й хилять під патріарха. До нас глухо докочувався гомін лаврських ченців, нарікання й невдоволення, тільки ми не розуміли того. Хіба не однаково, з чиїх вуст слово кличе Спаса? А може, й не однаково?
Стояв у полі біля чорного, ошмаленого вербового окоренка й думав. І окоренок, чорний огарок, пронизував мої думки. Колись то була розкішна, росохата верба, вона росла й шуміла, веселила степ, й звивало в її вітті гніздечка птаство, й давала вона прохолоду всім, хто зупинявся під зеленим шатром. А потім хтось приніс вогонь і в годину знищив усе від кореня до верхівки. Й стоїть темний, обвуглений пень, відлякує звірину й птаство, всі люди, мовби у якійсь провині, відвертають від нього погляди. Він устиг кинути поріст, в траві чорніє кілька молодих пагонів, але чи дадуть їм розвинутися, чи не зчешуть при самій землі?
Однієї ночі в степу зчинився лемент. Ми посхоплювалися, стовпилися на краю таборища, за мажами. Лементували в татарському стані. Там лунали вигуки, зойки, відтак звинувся тонкий, протяжний крик. Стояла місячна ніч, і ми бачили верхівки татарських наметів — їхній табір розташувався на горбі — й кілька прапорців темніло над ними. Почувся тупіт, в степ полетіли швидкі тіні — мчали вершники або розбігалися коні. А потім від наметів щось покотилося просто на нас, воно котилося й завивало, по тому скочило на ноги й побігло. То біг татарин.
Він закричав, спочатку по-татарськи, а потім і по-нашому:
— Харциз ріже. Рятуйте...
Ще кілька постатей метнулося від татарського табору, одна впала й лишилася лежати на півдорозі між таборами. Татарин, який прибіг першим, був закривавлений, інший тримався обома руками за живіт, і всі вони кричали, що на них напали розбійники, та просили захисту. Бахнув на горі постріл, й знову крик, тонкий, схожий на вовче виття.
Волосся в мене на волові поспиналося. Нас було дуже мало — четверо чи п'ятеро чумаків, здебільшого молодих, решта ночували в слободі по хатах, й ми тулилися один до одного, збилися в тісний гурт. Було дуже страшно. Лише один чумак не відступив. То був Пилип Миля. Він стояв попереду нас, розкарячивши ноги, здавалося. Миля вріс у землю. Та враз темна Милина постать схитнулася, Пилип ступив до возів, узяв жердину й похилитав нагору. Ніхто його не зупинив, ніхто не пішов за ним, лише я ступив кілька кроків, та й зупинився, бо в цей час попереду спалахнуло полум'я — горів один з татарських наметів. Цієї миті вистачило, щоб щось зупинило мене, відітнуло від Милі, який швидко віддалявся. А потім біля наших ніг упав ще один татарин, він качався по землі й болісно скиглив — конав. Нам стало неймовірно страшно, й ми відступили ще далі, за вози, й туди збігалися татари, які заціліли.
Вигуки на горі лунали ще якийсь час, а потім голоси почали затихати. Й знову знявся тупіт, і летючі тіні всотувалися в безмежний простір ночі. Аж тоді підійшли солдати карантинної команди й куценькою лавою, виставивши поперед себе рушниці, посунули до татарського стану. Ми пішли за ними. Назустріч солдатам вийшла важка, освітлена догоряючою пожежею постать, солдати звели рушниці, а ми закричали, щоб вони не стріляли, бо то наш чоловік — Пилип Миля. Солдати запалили кілька смолоскипів. У татарському таборі був погром. Один намет згорів, ще один упав. Біля нього долілиць, розкинувши руки, лежав татарин, в його спині стримів спис. Ще кілька татар було мертвих і кілька поранених. Ми перев'язали поранених і забрали їх до свого табору.
Татари не знали, хто на них напав: втеклі солдати — блукали бандами цілі роти, а то й батальйони,— комишники, донці...
Прибиші звідкілясь дізналися, що купці багаті, при грошах. Хоч грошей їм вдалося взяти мало,— купці тримали їх у скриньках, прикопаних у наметах. Похапали джіупехи — хутряні кожухи, інший одяг, захопили коні. Трохи коней розбіглося, татари виловлювали їх у степу.