В зборні знявся регіт. Каська затулила руками обличчя. Не сміялися тільки Шквиря, осавулець, який рятував Каську, та сам Пилип. Хоч справа поверталася для нього на добре, він стояв темний, похмурий, засмучений.
Життя його обманювало безліч разів, він і сам обманювався не раз, але цей обман був йому особливо важкий. Міцно приріс душею до Каськи, приперчила вона йому серце, либонь, і любощі їхні були палкі, бо хіба б оддала Каська, хитра й пронозлива, свою найкоштовнішу річ, але чому тепер вона так швидко відмовилася від усього, адже він брав вину на себе, сказав, що знайшов намисто, могла б підтвердити, мовляв, не пам'ятаю, куди його поділа, мабуть, справді обірвалося. Звичайно, Милю б не відпустили, взяли на квестію, може, взяли б і на повторну атестацію, але він витримав би все, він витримував не таке, а вона щойно віддавала його на катівницьку смерть і тим зраджувала їхню любов. Лихий цей світ і незрозумілий, все в ньому лихе, а найпаче — любов. А регіт наростав, а регіт котився хвилями, вихлюпнув у вікна й затопив майдан. Регіт — на Пилипову користь, але Миля й далі не радувався, ніхто його не зрозумів, ніхто йому не співчував, ніхто не мав його за людину, а — за волоцюгу, старця, пройдисвіта. Йому було шкода себе, шкода Каськи, яку прив'яжуть до ганебного стовпа і збатожать. Брала на неї гірка досада, й почувався, неначе голий на ярмарку. Отако, понуривши голову, вронивши вздовж тіла руки з великими мертвими кулаками. Миля пішов до дверей, і люди розступилися перед ним.
Нас ніхто не виганяв, ніхто нам нічого не казав, одначе Миля не захотів залишатися в селі, й ми того ж дня вийшли на битий шлях. Ні Миля, ні я не обмовилися жодним словом, ми йшли мовчки, й нас супроводжувало чи то насмішкувате, чи то печальне дудодіння удода в ліску за селом. Удод бурмотів по-московському: "худо тут, худо тут", і я подумав, що тут і справді кепсько, хоч напочатку здалося навпаки.
* * *
Одначе погано було не тільки тут, а скрізь, куди нас приносили наші ноги, ніде нас ніхто не чекав, нікому ми не були потрібні, і все, що витворив цей великий, багатий, чудернацький світ, було не для нас. Мені в голові навіть майнула думка: а чи не полишити все та піти в монастир спасати свою душу і душі близьких мені людей? Одначе подивився на Милю й не одважився йому сказати про те,— Миля... всміхався. Підняті долішньою губою товсті короткі вуса відстовбурчилися і, як мені здалося, ворушилися.
— Ліс темний... Пеньки обгорілі... Кроти земляні... Мало на вас наставляють пасток... Але... Якою мірою тобі міряють, такою відміряй і ти.— І враз зупинився.— Ет, пропади воно все пропадом. Поведу я тебе, Мартине, в одне місце...
— Якщо там ріки молочні, то краще не треба,— буркнув я.
— Не молочні, а медовії. Медовії, Мартине.— Й так ляснув мене по плечу, що я аж присів.— Село називається Носачівка, і люди всі там носаті... Колись я там вже бував. Навіть приятель у мене там лишився.
Далі Миля замовк, але йшов упевнено, й наступного дня, ополудні, ми вже входили до великого багатого села Носачівки.
Пилип завів мене до обхідчастої, без огорожі, хати, двері якої були прочинені, в хаті на долівці лежала розстелена житня солома й на ній, посхрещувавши по-турецьки ноги, сиділо з півдесятка хлопчаків з дерев'яними дощечками в руках, з печі стирчали чоботи й лунав хрипкий голос: "аз, буки, віди..." Хлопчаки стукотіли крейдою по дощечках і повторювали хором: "Аз, буки, віди". Дячок навчав учнів грамоти. Миля поторсав за чобіт, його хазяїн спочатку одбрикнувся, потому обидва чоботи посунули з печі. Чоботи були великі, а той, хто в них взутий, маленький, з розтріпаною борідкою та сльозливими очима. Миля і дячок довго шепотілися в кутку, пізніше Миля розповідав: він хотів, щоб дячок поопитував мене і взяв у помічники, але дячок не погодився — учнів у нього й так мало. Проте він сказав Милі, що в селі — мрець, помер урядовий чоловік. Миля потягнув мене туди, й незабаром я читав псалтир над усопшим сотником. І читав усю ніч, напереміну з паламарем, і мене нагодували та напоїли, а гроші за читання забрав Миля.
Всю ніч у хаті та на подвір'ї товклося багато людей, вони з цікавістю дивилися на мене, незнайомого їм чоловіка. Мій голос — тихий і жалібний — їм сподобався. Плачів було не багато — сотник хворів давно, його соборували кілька разів. Схлипувала сухенька сотничиха, а сини — двоє — сиділи на лаві — рудоброві, рукасті, важкі...
Наступного дня біля церкви з'юрмився увесь носачівський люд, стояли приборні, при зброї, козаки, прийшли їхні підсусідки і всі посполиті. Мари вкриті дорогим килимом, й дожидався, щоб провести господаря в останню путь, вороний кінь під шовковою попоною. Мене ці похорони не вельми засмутили й не дивували — набачився в Чернігові та Києві пишніших.
Одспівували покійника в старій, похмурій, критій тесом церкві, яка стояла посеред містечка, довкола церкви ріс старий сад, а також дуби та берести, й стояла комора на три половини — для вуликів і речей. За церковною огорожею стояла низенька паламарева хата з порослою зеленим мохом покрівлею, паламар забрав мене до себе й того ж дня поставив до роботи: копати в кінці городу цілину, луговину — доточити її до городу. Людині завжди чогось не вистачає: землі, багатства, шани, влади, її змагає нездоланне прагнення — доточити до того, що має, ще більше, як оце паламаря — подовжити город на кілька сажнів. Він просто жити не міг — обоє сусідів, праворуч і ліворуч, вже випередили його, ввігнались своїми городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я вже не міг розігнути попереку. Город спадав до річечки, там зеленіли густі лози, з тих лоз мене несподівано було покликано. На галявинці стояв Миля. Він повів мене понад річкою, завів у гущавину й показав відро, майже повне меду, дав лусту хліба й сказав: "Їж". Я їв, поки солодка млость не підступила під груди.
— От бачиш,— сказав Миля, чомусь озираючись на всі боки,— казав же — ріки медовії. Кидай ту катову роботу та ходімо зі мною.
— Куди? — запитав я.
— Не закудикуй, там довідаєшся.— Й дістав з куща вузлуватого мотузка. Хоч який недосвідчений я був, а здогадався, що то лазиво. Страх гарячою змійкою поповз мені по животі.