Проте не пішло все те мені на користь, бо випало випити окрім двох кухлів узвару чашу гірку. Миля почав гуляти. Спочатку випив око горілки й сказав, що оце вже й по всьому, одначе до хвилі замовив стоянець волоського вина й знову пообіцяв, що на сьогодні тим вдовольниться. Може б, і вдовольнився, та до нього, побачивши гроші, які, розплачуючись з шинкарем, Пилип виймав з кишені, підсів москаль. Москалів у шинку було кілька — вони стояли в селі постоєм. Миля розбалакався з москалем і почав частувати нового товариша. Треба сказати, що сходився він з людьми навдивовижу швидко, пройшов півсвіту, а людей не знав, довіряв усім, від чого раз по раз мав кривди, Чаркувалися вони недовго, солдат швидко сп'янів, підняв чарку за здоров’я царя й вимагав, щоб за здоров'я царя пили всі, москалі й дядьки випили, а Миля відмовився, пам'ятаючи свою кривду від царя, ще й сказав, що цар Петро — причмелений. Москаль розпасіювався, казився, тупотів ногами та кричав "Мазепа", й Пилип промовисто виклав на стіл обидва кулаки — величезні, чорні, кожен як гиря, й москаль притих.
На середньому пальці лівої Милиної руки — великий, товстий срібний перстень, на якому викарбуваний якийсь чубатий птах. Перстень аж влип, вріс у явлень. Миля його жодного разу не знімав і, на мій подив, не пропив. Кілька разів я приставав до Пилипа з розпитуванням, що то за перстень, одначе він відмовчувався.
На той час зринув лемент в іншому кутку корчми, де троє москалів підмовили грати в карти сільського дядька, підпомічника. Дядько сів до гри, якої не знав, не розумів її, та й був підпитий, весь час програвав. Він програв усі, які мав і які позичив ще в двох господарів, гроші, заставив воли та воза, шестеро овечок і теж програв. Простакуватий з вигляду, та, мабуть, і за вдачею, з носом-пиптем, обсмоктаними, тоненькими вусами, лупав посоловілими очима й тільки повторював:
— Оце так! Оце так
І тоді в корчму вбігла худа довговида жінка з дитиною на руках,— хтось їй повідав про те, що чоловік програє господарство,— й вона наробила крику. Волосся вибилося їй з-під очіпка, верхні гаки керсетки розстебнулися, вона вимахувала рукою, тицяла чоловікові дитину й голосила. І верещало, заливалося плачем перелякане дитя. Москалі спробували відтрутити її, й тоді вона стала на коліна й почала просити їх:
— Москалики-соколики, полиште його, дурного, він п’яний, пожалійте мене а дітьми, не робіть старцями. Йди, потурмаку, додому, а ви віддайте йому гроші...
— Так не бьівает. Йди прочь, глупая женщина,— відказували москалі.
Бачив, як наливаються багрецем Пилипові щоки, як скляніють очі. Я не знав, що мені робити — спробувати зупинити його, адже насувається велике лихо, й шкода було нещасної жінки. Я зовсім не вмів грати в карти, але був переконаний, що солдати вчинили не по справедливості, з іншого боку, солдати, як мені тоді здавалося, це — закон, влада, а протяг влади йти гріховно й небезпечно. Та й просто — їх багато… Мені ж не випадало лишати Милю одного проти трьох, хоч яка там з мене поміч, але не прийти йому на допомогу, то вже майже зрада. Дорога вже навчила мене багато чому й хоч трохи вигартувала мої тіло та душу. Проте я все ще вагався, а Миля тим часом важко підвівся, ступив до гравців:
— Віддайте чоловікові гроші!
— Та ты что, с лопухов вьілез. Бьівалый ведь человек, знаешь, что такое игра и честь игрока!
— Вів не вміє цієї гри.
— А нам какое дело. Не садись.
Миля замислився. Затаївши подих, я чекав: ударить чи не вдарить? Миля не вдарив. Він раптом сів за стіл.
— Я буду з вами грати.
Що то була за гра, важко розповісти. Я млів душею, я потерпав, що Миля також програється, але Миля 6ув схожий на Бога в дні сотворіння світу. Він аж переродився, ані іскорки хмелю не лишилося в його очах, був напружений, наструнений і водночас спокійний, карти мелькали в його руках, як осіннє листя в тугому вихорі. Москалі ледве встигали водити очима, вони повитягували шиї, один навіть висолопив та прикусив язика. Замовкла, злякано спостерігала за грою жінка, мало тямлячи, що воно діється, замовкло навіть дитя, господар, що програвся, притулився спиною до стіни, й по його щоках котилися п'яні сльози. Попідводилися люди за іншими столами.
Коли Миля одіграв більше як половину програних господарем грошей, один з москалів, найстарший серед них по чину, ундер, підвівся й закричав:
— Он махлюет, он играет нечестно!
Посхоплювалися й двоє інших москалів, підтримали ундера:
— Махлюет, зто нечестно.
Вони почали хапати гроші, які лежали на столі кількома стовпчиками, але Миля обома руками так деменув у груди ундера й ще одного солдата, що ті відлетіли на кілька кроків від столу й попадали на підлогу. Миля згріб зі столу гроші й засунув молодиці до кишені керсетки:
— На, втікай звідси.
Та метнулася на вулицю, а Миля став у дверях, заступивши шлях погоні. Далі вчинилася шванка. В корчмі, окрім тих, що грали в карти, було ще троє москалів, вони почали наскакувати на Милю й одлітали од нього, як груші. Ніби й не вельми замахувався Пилип, одначе бив невідпорне, швидко, аж було важко повірити, що в цьому вайлуватому тілі прихована така спритність. До того ж і бив він якось незрозуміло, чудернацько, не по-нашому.
— Мазепи, предателі,— кричали москалі.
Я й отерпав зі страху, і чудувався, і навіть пишався своїм товаришем. Таки був рушив йому на поміч, але хтось смикнув мене за полу свити, і я гепнувся біля дверей.
У корчмі стояв шарварок: миготіли кулаки, лунали стогони, лайка, погрози. Врешті москалі втямили, що так їм супротивника не здолати, й погасили свічки. А погасивши, під’юджені темрявою, горілкою, кинулися грабувати корчму. Хапали пляшки з горілкою (було чути брязкіт скла), хтось щось потягнув зі столу (посипалось череп'я), і враз пролунав погрозливий вигук:
— Райці, райці йдуть.
Затупотіли ноги, хтось верещав, щось падало, в дверях миготіли тіні. Втікачів ніхто не зупиняв і не переслідував, тільки хтось вимахував рукою за кожною тінню,— я лежав біля дверей і бачив те дуже добре. Коли тупіт затих, в темряві пролунав голос — попросив, щоб засвітили світло. Корчмар, низенький єврей з лисиною на всю голову, роздмухав під припічком жар і запалив клоччя, а від нього свічу. В корчмі стояв погром, валялися битий посуд, склянки, ослінці. Дядьки позабивалися під стіл і виглядали звідти, як бички з верболозу. Миля сидів навпочіпки біля стіни й набивав люльку. Ніяких райців не було.