Так я відпочивав шість днів, на відміну від Господа, який шість днів творив, а на сьомий відпочивав. Мене ж удосвіта сьомого дня розбудив якийсь галас. Виліз з курінця, протер заспані очі й побачив, що на леваду валом валить скотина, а огорожа в двох місцях проламана й розкидана, якісь люди бігають вподовж канави, якою обкопана левада, й висмикують насаджені молоді вербички. Зголоднілі за ніч корови жадібно хапали траву, дядьки та тітки заганяли їх у глибінь левади. Оминаючи череду зліва, я наблизився до дядьків та тіток і запитав, навіщо вони висмикують вербички.
Босий, у закасаних до колін полотняних штанях дядько ступив до мене, і я побачив, що його татаркувате обличчя спотворене злістю, а руки стиснуті в кулаки.
— Ти ба, вів ще запитує...
— Мені велено…
У цю мить з-під руки дядька випірнула гостролиця молодичка в білому очіпку й засукала маленькими червоними кулачками перед моїм обличчям.
— Лакиза, посіпака…
— По гамалику його,— хтось за моєю спиною.
Щось цьохнуло в мене біля вуха, і я відчув пекучий біль на правому плечі Хотів обернутися, але розлючена молодиця тицьнула кулачки мені в обличчя, влучивши одним у ліве око. Далі удари посипалися на мене з усіх боків. Я не захищався, тільки крутився, затулявся руками, аж поки хтось не вдарив мене по ногах, і я впав на землю. Мене били й далі — паліччям, ногами, хтось навіть протягнув кілька кроків по траві й покинув!
Я ще довго лежав у столоченій траві, а коли підвівся, то побачив, що огорожу в левада поламано й з другого боку і якісь вершники виганяють туди худобу, шмагають й довгими барбарами й шмагають тіток та дядьків, які розбігаються попід вербами. Далі галас чинився на дорозі до села, худоба ж розбіглася по городах. Я побрів до ставка, щоб умитися. Мене водило з боку на бік, в голові гуло, й боліло все тіло.
Десь аж в обід придибав до села. Окрім Легкий не пустив мене в двір, замахнувся, щоб ударити, але тільки тусонув у плече, і я заточився та похилявся на тин. Допитався про все за селом у пастухів. Левада, яку я стеріг, була раніше громадським пастівником, Охрім Легким захопив її самочинно, загородив під сінокіс. Люди якийсь час терпіли, а цього ранку, коли гнали повз леваду на поле товар, розвар'ювалися, розпалилися й поваляли жердини, а худобу спрямували в траву. На той час в одного Охрімового сина зібралися толочани. Охрім посадовив на коней синів, толочан, а також своїх підсусідків, і вони вигнали череду. Зараз справу розбирають отаман і війт.
Мене те вже не обходило. Одначе мені боліло не тільки тіло, а й душа: за віщо меж побито? Адже я не заподіяв нікому ніякої кривди, нічого не знав і стеріг леваду за їжу та чотири шаги, які пообіцяв мені Легкий, мене ж покривдили і люди, й господар. Я ні в що не втручався, зовсім не знав їхніх порядків; свої негаразди, свою злість вони склали на мене, навіть не запитавши, що про все те думаю. А що, справді, я думаю про все те? Лише одне: світ надто недосконалий і в ньому дуже багато жорстокостей. Я хочу жити тихо, нікого не чіпаю, але мене постійно чіпають, та ще й як. Я не винуватий перед цими людьми А може, й вони не винуваті? Їх покривдили теж. Вони такі ж нещасні, як і я. Можливо, ще нещасніші, бо не відають, що творять. Людина ніколи не знає, що вона робить, їй здається, що знає й що робить вона добро, принаймні, добро собі, а вона й собі сотворяє зло.
З усього цього я зробив висновок: се мені наука надалі. Про все вкладатиму свою думку, а всілякі трастя обійду десятою дорогою.
Я був понищений і розбитий, все мовби одмінилося в мені, щось умирало, й щось народжувалося: незнане, терпке, димчате, народжувалося в порожнечі, схожій на ту, яка була перед сотворенням світу. Я дивувався цій порожнечі й тому терпкому, незвіданому, й щось мені підказувало, що я не тільки втікаю від кривди, від горя (хоч раз по раз наражаюся на них), від самого себе, а й шукаю себе. Либонь, таки в кривді, в горі, але шукаю. І або знайду, або загину зовсім, втрачу власну душу. Бачить Бог, не я став на цю путь, мене штовхнули на неї.
А ще мені було страшенно шкода бандури, яку розлютовані господарі потовкли на тріски, здавалося, в мені ніби щось обірвалося, ніби мене відтрутили, відрізали від чогось дорогого. Так і не заграв на тій бандурі жодного разу, не видобув жодного звуку, трохи боявся її, мені здавалося, що тільки задзвенять струни, й постане все те: недільний день, тато з мамою на лаві в саду, мама, як завше, сумна, а тато, суворий і понурий, перебирає струни бандури...
Надвечір додибав до Борзни. Переночував у монастирському саду серед прочан, а вранці пішов на ярмарковий майдан в надії розжитися на якийсь сніданок. На площі гамірно, поприїжджали навколишні селяни, поважні дядьки, які на огірки кажуть "гурки", а на рядно "радно", й зупинилася там чумацька валка з Дону з в'яленим чабаком, і повідкривали міщани свої ятки, винесли перекупки кошики. Ковбаси звичайні, ковбаски грецькі — пласкі, шинка, гречані млинці в салі... Запахи гемонські!
Проте задарма ніхто не дасть і крихти, жебрати я не навчився й досі, А шинки, пивні комори, харчівні поодчиняли двері, заковтують приїжджий люд, шинкарі, шинкарки, підпомічні наймити зазивають перехожих на всі голоси, вимахують білими рушниками, припрохують всілякими приповідками. Мерщій утікати звідси, поки не запаморочилось у голові, поки не впав біля якоїсь ятки.
І враз м’який, голодний погляд зіштовхнувся з чиїмось твердим, як лезо ножа. Я дивився й не вірив собі, а повіривши, не знав, що сказати, як повестися. Так, це був він, той, що прийшов з нічної теміні до вівчарського вогнища й пішов, навіть не назвавши свого імені. Тоді я заздрив йому, поривався за ним, тепер мені чомусь відібрало мову. Чоловік сидів просто на землі під яткою й перевзувався. Він глипнув на мене один раз і мовби прип'яв мене до себе, хоч далі й не дивився в мій бік, а акуратно, як лялечку, вкутав онучею ногу, вправив її у великий, рудуватий чобіт, підвівся, притупнув, притупнув ще раз і звів на мене великі, схожі на небезпечні, що всмоктують у себе все живе, плеса, очі.
— Ти спав біля вогнища. Як тебе звати і хто ти такий?