Зрозумів, що домагатися побачення з Улясею марно. Не знаю, звідкіля в мене взялися сили вислухати те все, либонь, то був спокій за межею серця. Я навіть здобувся на таке:
— Гаразд, піду, якщо сповните моє прохання: передайте їй дарунок.— І поклав на стіл загорнутий у хусточку барометрум.
Анастасія Марківна розгорнула хусточку, у великому подиві, навіть замішанні розглядала барометрум.
— Що це таке? — запитала.
— Ця річ віщує погоду.
Гетьманша подивилася на мене, як на причмеленого.
— Добре, передам.
— Покляніться!
Вона невдоволено нахмурила чорні, густі брови (нестеменно такі, як в Улясі. Боже мій, за віщо така кара — у моєї Улясі брови та очі цієї змії) й перехрестилася до ікони.
Я вийшов за двері не попрощавшись і пішов до воріт. Двоє козаків гупотіли чобітьми за моєю спиною.
Неначе сновида, волікся вулицею, не помічаючи, куди йду. Ноги самі принесли мене додому. Там не було нікого — літо, всі в полі, посеред хати на розісланому ліжнику бавилися дві мої сестрички та малий братик, нянька-челядниця сиділа на лаві. Діти не помітили мене.
Я вийшов у двір. Батько мав невеликий дім у місті, там ладнав справи гетьманської служби, але обійстя, де ми всі жили,— за міською брамою, аж у кінці Веригіна. За обійстям —— широкі луки, за ними — ліс. У луках зеленіли отави, у яких жевріли червоне та червоно-синьо квіти дозрілого літа, ліс на овиді вставав кучерявою хмаркою. Але і луки, й ліс, і небо були для мене сірі, заткані брудною рядниною, і, як мені здавалося, назавжди. Неначе сновида, волікся по саду, до городу, крізь дзвін у вухах до мене долітало кування зозулі. Потому десь заплакала іволга, я оглянувся, іволги не побачив, зовсім поруч, за тином рясно червоніли вишні. Стежкою від озерця з рушниками на коромислі пройшла дівчина у вінку з волошок, коромисло погойдувалось в лад її ході, і я аж зігнувся з болю, ясно та чітко згадавши все, що сталося допіру.
Іде Роман додомоньку,
Спустив на діл головоньку,—
виспівувала дівчина. Вона пройшла попід самим моїм серцем, пройшла Улясею, моєю і вже чужою навіки, і я подумав, що для мене в цьому житті скінчилося все й жити далі нічого. Ні, я не збирався заподіювати собі смерть, найперше тому, що те — супроти Бога, просто мене більше не цікавило життя, я чув у собі якусь дивну, сумну-пресумну мелодію і вже крізь неї, глухо, згуки життя. Сльози застилали мені зір, в грудях стояла печаль, там звершувався похорон, не по моєму коханню, я знав, що воно в мені незгасне, вічне донесу його до могили, як найвищий Божий дарунок і дарунок світу сього, похорон і печаль по тому, що в світі мало б збуватися, але ніколи не збувається, й через те марні всі наші клопоти.
Ступав нога за ногою, брів через моє дитинство, яке вривалося в моє горе, як весняна вода у висохле озеро. Тут промайнули мої дитячі роки, тільки тут жив життям безхмарним і безмрійним, і, може, те життя і є найкраще. Я цвів разом з півниками, літав з джмелями, стрибав жабеням через рівчак і падав увечері втомлений на милі неньчині руки. Вона купала мене в шаплику у пахучій, з любистком, воді й несла, вкутавши у великий рушник, до ліжка.
Он з тієї яблуні, тоді ще яблуньки, обірвав геть усі перші яблучка-зеленці, й вітець посмикав мене за вухо, це була перша справедлива сувора наука, а мама дала медяника, щоб не плакав. У оту саджалку стрибало "чортеня". Я справді думав, що то чортеня, бо воно було геть чорне, ще й наставляло ріжки, я з криком біг до хати, розбудив батька, котрий відпочивав по обіді, й ми пішли до саджалки вдвох. Ховався за батька, а батько враз почав реготітися, потому реготілися ми обоє — "чортеня" виявилося циганчуком, цигани стояли табором за Веригіном, воно купалося й вимазалося в глей.
Дорогою з луків ішли люди з косами та граблями, я відступив за хлів, щоб вони не помітили мене. Мені здавалося, всі вони знають про моє горе, наругу наді мною й сміятимуться з мене. Я зовсім не знав людей, надто отих, що за плугом, З серпом та косою, бо й челядників бачив рідко, не часто приїздив на вакації, я аж мовби трохи бридився ними, бо ж жили коноплями, волами, гноївками і не знали, хто такі Ксенофонт та Спіноза... Вже потім дознаю, що убогіший за багатьох із них, бо кріпка вірою й праведна життям людина ближча до Бога, ніж усі ті, хто протолочив уподовж і впоперек Його вчення, а сам погруз у гріхах. Прості убогі люди навіть не мають часу поміркувати над тим, що таке совість, добро, вони не намагаються вивертами розуму свого обійти істину, вони самі живуть правдою та істиною.
У оцих хащах якось був заплутався шуліка — погнався за пташкою й застряв у колючому вітті, борсався й не міг виборсатися, а в мені боролося двоє почуттів — жаль до шуліки й водночас жорстокість — він убиває пташок, хапає курчат. ...Нині шуліка гнався за мною. Він женеться за мною давно і зараз ударив зі всієї сили.
...Я переступив через перелаз і зупинився. Переді мною, схрестивши руки на великих, наче паляниці, грудях, стояла мачуха. Обличчя в неї теж велике, важке, погляд напружений...
— Чого прийшов?
Я привітався й відповів:
— А куди ж мені йти? Це моя домівка.
— Це не твоя домівка. Батько віддав тебе на службу, й там маєш заробляти собі добра.
Вона промовляла голосно, сердито, а її очі бігали, як дві миші в пастці, і голос деренчав, тоді я не збагнув, від чого, здогадався пізніше: то був страх, прикритий грубістю та нахабством. На мачусі, незважаючи на спеку, був грезетовий, підбитий дуклею кунтуш, кунтуш моєї матері, я бачив це, мені було соромно і кривдне.
— Немає тут нічого твого. Не відписав тобі батько... На мене тестамент його...
— Не встиг переписати.
— Не захотів. За те, що ти призвів його до смерті. Ти його не доглянув.
Ці слова вдарили мене навідліг. Я похитнувся і аж заплющив очі. Я ще дуже мало знав про світ, про життя, його задери й чорні прірви, я багато знав про життя царів, святих мучеників, стовпів церкви, знав молитви, умів складати вірші — тобто знав і умів те, чого мене вчили і що було непотрібне. Знав дрібні бурсацькі шахрайства, образи та помсти, але не знав великих шахрайств, великого обману, на яких тримається світ, за які продають душу, не вважаючи, що продали її. Якимись потаємними закраїнами власної душі відчув ницість цієї жінки й свою вищість, я був чесний, вона безчесна (повною мірою чи частково, це не важило), я возвеличувався над нею, і це в свою чергу зіграло фатальну роль у моєму подальшому житті. Хоч була в цьому вивищенні й істинність: я не втратив совісті і сподівався не втратити її ніколи, прожити Божими заповідями,— вони в істинному житті на першому місці.