— Іване Іллічу, чував, що в тебе дочка красуня? Це правда?
Скоропадський скромно й стривожено подивився на царя.
— Що ж ховаєш від нас такий скарб? Хіба в нас немає покупця достойного? Є покупець. Та ще який... Ось Петро Толстой... Та не лякайся, не він, а син його, також Петро. Зело достойний отрок. Буде в тебе полковником. Я всіх своїх молодців переженю на малоросках. Ну то що, по руках, здається, у вас так кажуть?..
— Це коли продають коня або корову,— обізвався Полуботок.
Цар черконув по ньому кривавим поглядом.
— Налийте всім угорського. Іване Іллічу, здоров'я твоєї дочки та молодого Толстого!
— Вона... заручена,— вичавив крізь посинілі вуста Скоропадський, не бажаючи родичатися із вбивцею.
— Заручена? Що таке заручена? Спала з ним?..— І зареготівся, аж полум'я на свічках затіпалося на всі боки.— А якщо й спала... Мало з ким я спав? То мусив на всіх женитися.
— У нас такий звичай...
— Тепер наші звичаї — ваші. Бокали вже налиті... Вину не пропадати. І моєму слову також. За здоров'я молодих... Ніжинського полковника Петра Петровича Толстого і...
— Уляни... Юліани,— підказав Лизогуб.
— Юліани Скоропадської. До дна!
Скоропадський таки випив келих і, чи то від випитого вина, чи від несподіваної новини, сидів блідий, наче вибілене полотно, й на лівій скроні в нього дрібно тіпалася маленька червоненька жилочка. Поріднився, як гірко жартував Савич, з самим царем. У царя ж почала тіпатися голова. У передиху між тостами, вийшовши до сіней за малою нуждою, гетьман довідався про те, що сеї ночі упокоївся царевич Олексій. І оце вони п'ють заупокійне.
У рескрипт закордонним міністрам Петро вписав, що "Бог полишив сина мого Олексія живота від жорстокої хвороби, яка напочатку була схожа на апоплексичний удар".
Який не наївний був гетьман, але одразу втямив, що цар заплатив його дочкою Петру Андрійовичу Толстому за те, що той приволік на смертне ложе царевого сина Олексія. Гетьман запечалився вельми й до самого від'їзду не виходив зі своєї світлиці.
Мабуть, з усіх українців, які жили в Пітері, я один не знав про ті страшні заручини, ніхто мені про те не сказав, оберігаючи мене від якогось необачного вчинку. Я ж довго та болісно думав, як то батько міг умертвити своє дитя, свою плоть, я не осмілився осудити царя за його нелюдський вчинок, а тільки молився, аби Бог простив йому це, цар — Божий помазаник, отже, вітець небесний бачить всю його путь, веде його по ній, може, й це начертав йому? Божі шляхи невідомі, він і сам послав себе на Голгофу, на муки в спокуту за рід людський.
Про те, що царевич помер насильницькою смертю, нишком гомоніла вся столиця. Одні казали, що цар та його поплічники задушили царевича подушками, інші — отруїли, ще інші — цар власноручно забив його батогом. Сіє — таємниця, хоч і не така вже важлива. Достеменно було відомо, й то тільки вищим урядовцям, що тієї ночі в гарнізоні зібралися цар, Меншиков, Долгорукий — либонь, всі росіяни, хто потім був на банкеті, й завдали ще одне катування царевичу, а таємницю, хто з ним лишився останнім, після чого царевича знайшли вже мертвим, ніхто не осмілився виповісти.
Солдати сторожі бачили: вночі від Петропавловської фортеці останнім відплив ботик, у якому сиділи генерал Бутурлін, начальник таємної канцелярії Ушаков, Петро Андрійович Толстой та капітан Рум'янцев...
Царя Петра вела нелюдська, страхітлива злоба, як того звіра, що допадається до кошари, п'яніє од запаху крові. Не міг стерпіти, що його рідний син хоче жити інакше, ніж він, намагався застрахати, залякати всіх. То були хвороба розуму та душі. Сміливець і нікчемний боягуз водночас. Боявся темрви, боявся смерті й обкладався на ніч, неначе мішками зі збіжжям, гренадерами-велетнями. А коли з його наказу рубали голову його ж коханці Анні Понс, прошепотів на вухо: "Не бійся, кат тільки замахнеться". По тому, як покотилася голова, підняв її й показував усім, хто був при тому, де в людини нерви, де жили... З голови струменіла кров, цієї крові він не боявся, як і гріха за те, що пролив її.
По тому в Пітербурху вчинилися кари страшенні, небачені від часів стрілецького бунту. Вся Троїцька площа, де в свята, вийшовши з обідні, цар любив прогулюватися, заходив у шинки випити горілки з шкіперами та корабельними майстрами, була заставлена моторошними жердинами з колесами, помостами, втикана палями, там катували, рубали голови кати в червоних сорочках, а в короткі хвилини перепочинку пили квас просто зі жбанів і заїдали його збитнями, що їх носили в кошиках по площі збитнярі. Тут же походжав цар, очі його були вирячені, вуса ворушилися, наче в кота, голова смикалася. На кіллях, повстромлюваних у бійниці Петропавловської фортеці, гойдалися повішені, вітер то закручував, то розкручував їхні тіла, й оддалік вони здавалися живими. На Троїцькій площі катували простий люд, знатніших, вельмож, вішали під стінами Юстиць-колегії.
Петро, жадібно витягнувши шию, спостерігав з розчиненого вікна Юстиць-колегії за муками своїх недавніх помічників, його обличчя спокійне, тільки очі бігали туди-сюди, не могли зупинитися на чомусь одному. За його спиною стояв служник з тацею, на таці стояли два штофи — з анисовою горілкою та квасом, лежали мочені лимони, смажені качки, шинка та голландський сир. І ще кілька служників снувало поміж тими, хто разом з царем спостерігав із вікон за муками страждальців, сановні люди їли й пили, мусили їсти та пити. І не пив полковник Полуботок, один єдиний раз прийшов він поглянути на криваве видовисько, стояв мовчки, понуривши голову, дивився печально. Цар звернув на нього увагу, взяв келих, підняв, заохочуючи полковника випити. Полуботок келиха не взяв, сказав неголосно, але так, щоб почув цар:
— Вони ще живі. У нас поминають тільки мертвих.— І додав по хвилі: — Скараних за законом.
На нього злякано повів оком Бутурлін, відступив за спини, а Петро крутнув очима — німецькими олив'яними ґудзиками — й мовив з притиском:
— Закон — це я.
— Закон — це Бог і праведне сповнення його повелінь на землі,— відказав полковник.
У цю мить поволокли на шибеницю попа, якого було засуджено до страти за те, що проґавив тезоіменини царя, не відправив молебня. Піп щось вигукував, Петро прикипів до вікна очима. Ми всі в той день боялися за полковника.