Коли ж переступав межу, починав затинатися, язик йому заплітався, й він вибалакував чимало такого, про що тверезим або й напідпитку навіть не заїкався. Тільки треба було не сполохати його, не насторожити, вчасно зупинитися... Він мене й підозрював, і довіряв мені.
Звичайно, якби я мав великі гроші, міг би за них купити будь-які таємниці. Все тоді в Пітері продавалося. І що дужче цар за це карав, то дужче розквітало хабарництво. Адже й карав він найперше хабарників невдатних, та ще тих, які вельми забагатіли на хабарництві, бо ж одбирав їхні гроші і їхнє майно. Траплялося, й не раз, що карали людей зовсім безневинних, їхня провина полягала в тому, що були багаті.
На власні очі бачив страту найбільшого допильновувача порядку, того, хто сам карав інших за хабарі — обер-фіскала Нестерова. Всі тоді казали, що Нестеров — чоловік вдачі крутої, недобрий, одначе чесний. Та й не так помирають хабарники, не так. Його катували на тому боці Неви, проти біржі. Там стояла височенна шибениця, а під нею — ешафот, і чотири височенні тичини з колесами, спиці на яких були на піваршина оковані залізом. По тому, як прочитали присуд, Нестеров — дорідний, високий, сивочолий —повернувся обличчям до церкви при Петропавловській фортеці (а в мені думка гострим ножем: там, у фортеці, гетьман), вклонився тричі, перехрестився, далі повернувся до вікон Ревізіон-колегії і вклонився ще раз. У одному з вікон стояв цар і дивився, як завершувалося життя одного з найдовіреніших його слуг, найвірнішого помічника, сливе друга. А інші помічники повклякали за спиною в царя, й мусили тамувати дрожі тіла, й знали, що кожен може опинитися на тому місці, де стоїть Нестеров.
Нестерова колесували заживо; відрубали одну руку й одну ногу, далі другу руку й другу ногу. Обер-фіскал не втратив свідомості, лежав і дивився в небо. До нього підійшов піп і підніс до вуст хреста: зізнайся! Нестеров похитав головою — зізнаватися мені немає в чому. Далі з Ревізіон-колегії вибіг майор і від царського імені просив зізнатися: за це Нестерову виявлять, царську милість і одразу відрубають голову. Скривавлений обрубок так само похитав головою, безкровні вуста прошепотіли: "Не винуватий я". До плахи волокли його по калюжах й кинули обличчям в криваву калюжу (вже було закатовано кілька його помічників). "Не винуватий я",— востаннє прошепотіли спечені вуста Нестерова.
Це був найближчий царів підручний. То ж на яку милість могли сподіватися українські старшини, український гетьман, ненависні цареві вже тільки за те, що домагаються своїх прав та своєї правди! Гетьман і нині на всіх допитах казав твердо: "Немає нічого в переяславських статтях про побори з українців, а про давнини наші указано, щоб "пани воєводи до жодних порадків полкових і градських стосунку не мали", щоб лишався люд український при своїх правах і порядках, і ти, царю, ті права наші підтвердив, власною рукою розписався, договір з Скоропадським укладаючи".
Цар шаленів, цар тупотів пудовими ботфортами, вимагаючи від гетьмана самообмови.
— Хто тобі дав право встановлювати свій суд, коли було вказано, що вищим судом є суд колегії!
— Бог-вседержитель дав мені таке право. Я обновив суд, щоб кожен міг у ньому вільно позиватися, й не моя вина, що люди йшли шукати правди в нашого суду, а не в колегії. Бо ж наш суд правий, а колегія судила, як їй вигідно.
— Для чого привіз бланкети чисті, старшинами підписані? Щоб написати все з власного злого розуму та умислу?
— Чолобитні наші, підписані старшиною, писані нашою мовою, і мали переписати їх на бланкети мовою вашою, московською. Адже ви мови нашої не знаєте... Для того й бланкети, на яких старшини приклали руки...
— Лаговича послав для злого наущення...
— Ти послав Рум'янцева, мусив і я когось послати, аби декотрі старшини з страху не відмовилися від власних слів.
— Яких це власних слів?
— Правдивих.
— Тільки для того посилав? А ми ось зараз довідаємося... Увели Лаговича, вимореного, скатованого, він похитнувся, й двоє солдатів ухопили його під руки. Дивився гейби божевільними очима і схитував ствердно головою на всі запитання. Й коли обізвався до нього Полуботок, він і на його запитання ствердно хитнув головою. Лаговича вивели. І привели Жураковського, він тримався мужньо, достойно, й сказав, що не шкодує на коломацькі листи, бо не стало життя в краї, задушили побори і козаків, і старшин, і посполитих. Генеральний осавул, котрий горою нависав над столом, не уникав царського погляду й голови не хилив. Солдати, які стояли обіч нього, видавалися недорослими школярами.
Писаря Савича цар запитав, чи знає той про потаємні замисли гетьмана. Савич скосив очі на Полуботка, далі на царя й мовив тихо:
— Не скажу, вашмось...
Царів кулак повалив його на підлогу.
— Скажеш, собако! Скажеш!
Савича підвели, він зяпав ротом. На мить в очах сяйнув гнів і погас. Володковськші, який допомагав Розискній комісії й був присутній при всіх допитах, осмілився зауважити:
— Ваша величність... Не скажу — це по-українськи — не знаю.
— Брешеш...
— Запитайте ще когось...
— Не в нього ж запитувати,—бликнув очима на Полуботка.
І послав перевірити, чи правду сказав Володковський. Офіцери перевірили й доповіли цареві: Володковський сказав правду: "не скажу" по-їхньому, малоросійському, означає "не знаю". За "турботи" по виясненню істини з Савича стягнули сімдесят карбованців.
Одначе не всі трималися так, як Жураковський, і навіть, як Савич. Перелякані Гречаний, Левенець і Мануйлович підписували всі свідчення, які їм підсовував Рум'янцев. Фельдкур'єри притьма мчали ті папери в Пітер. Й гадом звивався Петро Валькевич, колишній слуга гетьманський, не тільки стверджував все, чого від нього домагалися царські посіпаки, а ще й прибріхував, вигадував на всю силу свого хитрого, верткого, не малого розуму… Скажений вдачею, лукавий, винахідливий, він не тільки псевдосвідчив, що чолобитна була підроблена, що всім старшинам були послані "научительні" листи, а й нібито на власні очі бачив у гетьмана листи від Орлика й навіть від Карла. Не важило, що не міг виповісти зміст тих листів, а чи назвати бодай когось, хто ті листи доправив, цареві було досить цього. Запопадливістю, шаленством Валькевич так сподобався цареві, що той взяв його на службу до власної канцелярії.