— Пояс... пояс,— молив Пилип.
Солдат притулив рушницю до стіни, бридливо морщачись, ступив до Милі, який лежав скорчившись, нагнувся, і враз Миля розпростався, наче зігнутий вербовий прут, розпростався і вдарив зв'язаними ногами солдата по ногах. Солдат зойкнув і відлетів до стіни, вдарився об неї і лантухом гепнувся на підлогу. Миля крутнувся, звився й підкотився до нього, всім тулубом навалився на солдата, притискаючи його своїм плечем до підлоги. Хоч солдат, здається, й не ворушився. Миля натискав плечем солдатові на горло.
— Там пляшка надбита,— зашипів до мене.— Розбий її... Я нічого не тямив, нічого не розумів.
— Пляшка... йолопе. Розбий, візьми склянку... Ріж мотузок.
Врешті я зрозумів, чого хоче Миля. Розбив ногою пляшку, взяв найбільшу склянку, підповз до Милі. Ми повернулися спинами один до одного.
— Ріж!
Одначе в мене нічого не виходило. Я порізав руку, але мотузку перепиляти не вдавалося.
— Вклади склянку мені в руку! — наказав Миля.
Я виконав його веління. Мене бив дрож, і Миля довго не міг трапити склянкою на мотуз.
— Не смикайся! Не тремти!
Диво — я перестав тремтіти. Миля перепиляв мотузок. Мої руки були вільні.
— Розв'язуй! — Очима косував на солдата, який хрипів і хвицяв ногами.— Лежи, а то задушу!
Солдат притих.
Я смикав за цупкий, з кострицею мотузок — вузол не піддавався.
— Зубами! — вихекнув Миля.
Я впився зубами у вузол, потягнув. По хвилі Миля вже тримав солдата руками (руки в нього — неначе ковальські обценьки й сили неймовірної), а я розв'язував ноги. Миля зв'язав солдата, підвівся.
— Полеж, голубе,— мовив до солдата,— побачиш, як воно гарно спочивати на голих дошках.
— Пішли,— вже до мене, спокійно, мовби запрошував на прогулянку. Ми похапали наші сакви, які лежали тут же, взяли солдатову рушницю й вийшли на вулицю. Позаду в нас лунав стогін.
Уже потому, як втекли, я довго дивувався, як уміло лицедіяв Пилип, як правдиво вдавав хворого. Хоч давно знав — Миля вміє багато: вміє вити по-вовчому, прикидатися п'яним, співати за підпилого дячка й шкандибати, як справжній кульгавець. І все ж хворого на живіт удав найкраще.
Незабаром знайшли протоптану в снігу стежку до лісу й пірнули під зелене ялинове шатрище.
Іншого разу (значно раніше) довелося нам ночувати в хижі, яка виявилася бандитською складкою, і отаман та чотири прибиші, котрі видавали себе за його синів, хотіли нас порішити вночі, але ми розгадали їхній намір, посунулися з того місця, де спали, на інше, відігнали їх пістольними пострілами, ще й Миля прихопив одного коня бандитського, а свого, виморенця, лишив замість нього. В нас, окрім пістолів, були булдимка та флінта, флінта зіпсована, нею Миля тільки відлякував усіляких зазіхальників на наші нужденні статки; пошарпані й перестуджені вітрами, ми й самі вже скидалися на розбійників з великої дороги, й нас боялися пускати до хат.
Важко їхати у відлигу — коні провалюються в глибокому снігу, а ще важче їхати в мороз, коли скипень і не можна доторкнутися ні до вудилів, ні до стремен, ні до руків'я шаблі. Якось у дорозі ми наздогнали обоз воловий купецький, який вертався з Пітера на Україну, й кілька днів подорожували з ним, в затишку та добрі, при смачній кулеші вечірній, корячкові горілки литовської, яку вельми смакував Миля, одначе обоз воловий рухається надто повільно, а ми мусили поспішати, та й сталася притичина ляха, через котру хурщики навіть хотіли побити нас. Мит мало було тієї горілки, якою пригощали його хурщики обозні, й він прокрутив дірку в барилі й цмулив її потихеньку, вдаючи, що перепочиває в санях, а вицмуливши, скільки подужував, затикав дірку чопиком. Мені ж після того, як полишили обоз, Миля сказав:
— Якби хоч горілка була добра, оковита чи литовська, а то московська, з пригарою. Треба ж ото за неї так куксуватися.
Миля — прибиш і дитина водночас, я так і не зрозумів, хто він більше. Тільки ж скажу, що без нього я ніколи б не добувся до України. Його чомусь особливо жаліли сердобольні молодиці, хоч він ніколи й не накликав на жалощі. Довелося нам їхати й з арештантським обозом, здебільшого то були селяни, які самовільно покинули канальні роботи, варта, познімавши з них чоботи, заганяла на ніч до комори й полишала там не пильнуючи — куди втече босий чоловік!
Незабаром по тому, як ми полишили арештантський обоз, я захворів на гарячку. Спочатку мене доймав холод, а потім почав спалювати жар. Два тижні лежав на дощатій примостці у литовській хаті, грошей у нас вже не було, й Миля відробляв моє лежання роботою — косив на болоті осоку — нежар та очерет, возив дрова з лісу, допомагав ковалеві. Хатина була вдовина, вдова — ще молода жінка. Мовчазна й завше сумна, нахмарена. Сусідка якось сказала мені, що то їй лиха свекруха наворожила, аби вона була завжди скорботна, й те збулося. Біля мене сидів хлопчик років семи, стрижений, як вівця, невідривне дивився на мене, йому сказали, що я помру, й він хотів побачити, як те станеться, одначе кухоль з водою мені подавав. Я лежав і думав тяжко про те, що помираю, не сповнивши волі гетьмана. Я не боявся смерті, не зазнав у житті щастя й відав уже давно, що воно — марниця, всі йдемо до одного кінця, все минає в ньому, все пропадає... І щось зводилося в мені, протестувало: пропадає не все. Народжуються нові люди й продовжують жити так, як жили їхні батьки. І чого має пропасти все те, що передали мені предки мої, а восторжествувати чуже, не краще? Хіба ми гірші од інших? Чому маємо гнутися, сповняти чужий неправий закон? Чому маємо соромитися себе? А вже є й такі. Зрікаються батьків своїх, шабель своїх, бунчуків своїх, мови своєї. А мова наша, бунчуки наші од діда-прадіда, з сивих ковил, з води Дніпрової, неба голубого. Наші зорі світлі, небо — голубе. Я — це Кий, і Щек, і Хорив, а сестра моя — Либідь. Я читав книги давні, літописи наші. Це ми — справжні русичі, це в нас справдешня Русь, у нас про це кричить кожен горбик, кожна травинка, кожен потічок: І Рось, і Росава, і Росавка, й Роставиця. Ми — з цих потічків, з цих дерев, з цієї трави. Ми в себе одвіку. Князі ростовські, володимирські, рязанські називали русичами нас, тільки Київський та Чернігівський князь були князями руськими. Так — у літописах.