…Юрій слухав Нестора у своїй палаті. Звелів келійнику принести квасу, Нестор пив квас і розповідав. Власне, майже все з того Юрій вже знав. І те, що Україна розпанахана надвоє Андрусівським перемир’ям, і те, що тепер на Україні три гетьмани: замість втеклого Тетері від Польщі настав Ханенко, в Чигирині — Дорошенко, який пішов на лівий берег назустріч Брюховецькому, й власне Брюховецький, військо його розідрало, й проти Дорошенка виступив Ромадановський, і Дорошенко побив, погнав його, і той втікав у Путивль, і мав би Дорошенко його догнати, добити, але хтось йому сказав, що його молода жінка скочила в гречку, й він покинув військо, помчав назад, у Чигирин, а наказним гетьманом залишив Демка Многогрішного, й той підпав Москві, й Москва зробила його гетьманом Лівобережжя, й Дорошенко тепер б’ється, як риба в сіті, він не хоче служити нікому, але в нього не досить сили й мало грошей, були б гроші, його б, може, підтримали запорожці…
— А люд колотиться, кажуть, що має настати нова Хмельниччина, й будуть лиха великі, бачили в небі меч вогняний вістрям на Схід…
— Меч той — небесне тіло, воно мандрувало по небу, — сказав, а самого ніби раптом щось струснуло, закрутило, обпекло кип’ячкою. Такого з ним ще ніколи не було. То, може, даремно він утік у схим, даремно зрікся свого люду, свого краю, він може ще пригодитись йому, він може зупинити ці чвари, об’єднати всі волі в одну, об’єднати цих пошарпаних гетьманів, присоромити їх, примусити молитися одному Богу, одній Україні. Він відкопає батьків скарб — частину відкопав Виговський, частину Брюховецький, але про більшу половину знає тільки він, йому одному про нього сказав батько, — накуплять мушкетів, шабель, гармат, пороху й захистять рідний край. Гомонять про нову Хмельниччину? То добре. Пора їй зайнятися. А він же Хмельниченко!
— Поїдь у Чигирин, нехай Олелько приїде возом і забере мене.
Нестор перехрестився після обіду до образів.
— То давайте я відвезу вас.
— Під’їжджай до монастиря.
Їхали мимо крутих гір, порослих лісом, краєм Черкас — попід самим Дніпром: крізь обпалене листя садів чорніли обгорілі комини, наставлені в небо зводи колодязних журавлів, здавалося, хотіли злетіти звідси, тополі шелестіли спаленим листям — багато разів місто брали боєм і ті й ті, обчухрали його до дна; виїхали на Чигиринську дорогу, в ліву руку слались поля, в праву — луг до Тясмину, й там верби, осокори, густа смуга верболозів. Таке все знайоме з дитинства, таке рідне й дороге. Дорошенко зустрів його скупою усмішкою в густу бороду.
…Глупої ночі одкопували скарб у Суботові. Юрій привів їх на край маленького кладовища, показав хрест.
— Тут.
— Так це могила, тут покійник.
— Немає тут покійника, — мовив Юрій. Він сам тремтів і щулився. Над’їдена скибка місяця то ховалася за хмари, то вигулькувала з-за них. Було моторошно. Юрію здавалося, що хрести рухаються, що від дороги йдуть якісь тіні, й над ними також простерлася тінь.
Дорошенко вихитав хреста й першим взяв лопату. Копали довго. Врешті лопата вдарила по чомусь твердому. Дорошенко ще трохи покидав землю й взявся вивертати чимале барило. З кректанням завдав його й викинув нагору.
— А може, це горілка, — сказав осавул.
— Горілка б хлюпала. Несіть барило до воза.
Йшли до воза. У пітьмі сіріла церква — батькова, Богданова. Спомини тислися до голови… Отамо була конюшня, отамо три криниці. Там росла шовковиця з великими сизими ягодами. Щось щімке, затемнене страхом, замлоїло біля серця. Було життя, був він найменшою дитиною, всі плекали його, пестили. І все це минуло, як чорний сон, як марево. І ось він стоїть сам, і немає батька, немає матері, немає брата, сестри розлетілися, як ластівки з-під стріхи, й не зазнав він любові, не зазнав радості, знає тільки напуст, злість, дзенькіт шабель, спалахи пострілів. А мабуть же, він прийшов у світ для іншого. Й що здобув?
…Дорошенко почав ладувати військо. Збирав козаків, наладував трохи молдаван і німців, прикупив гармат. Він збирався йти на Лівий берег, привертати на свій бік козаків і посполитих. Але в цей час випірнув, неначе нечистий з ополонки, Суховій — четвертий гетьман, від Запорожжя, й з’єднався з Ханенком. Юрій поїхав до них, сподіваючись на якесь порозуміння. Він вже знову хилився на те, щоб порозумітися з Москвою, але ж не мав ні прихильників, ні війська. Дорошенко ж, хоч на словах визнав протекторат султана, насправді не збирався служити нікому.
Суховій з Ханенком виступили з Умані, з ними в обозі теліпався і Юрій. Суховій та Ханенко оточили Дорошенка в Стеблеві, над Россю, приперли його до урвища, де внизу по скелях клекотіла бунтівлива річка. Здавалося, Дорошенку надійшов край. Та в найкрутіший момент з боку Гарбузина підоспів йому на поміч Сірко з запорожцями, вдарили на різномасте військо Суховія та Ханенка, й ті втікали. Бігли на Умань, але по дорозі по них вдарила білгородська орда, й тепер кожен рятувався, хто як міг.
Тільки Олелько лишився з Юрієм. І гнав коні воронії, поки вони не вкрились піною, а татари наздоганяли. Тоді Олелько обрубав посторонки, на одного коня підсадив Юрія, на другого сів сам, й знову коні летіли, як птиці, гублячи в траву шматки піни. І врешті Юрієві горло захлиснув аркан. Олелько якось одбився, добіг конем до лісу, кинув коня й шелеснув у ліс. Юрій не знав, чи він врятувався. Це були білгородські татари з силістрійським пашою. Паша відправив Юрія в Акерман, а далі — в Стамбул. Юрій був ув’язнений у Семивежній фортеці.
…Минали дні, тижні, роки. Все нижче й нижче опускалася душа. Тьмарився, темнів розум. Тільки тіло набирало ваги: їжу давали смачну і в достатку. І постіль — не солома або сіно, а м’які турецькі перини. Вранці сходило сонце. Перший промінь заглядав у ліве стрілчасте віконце високо вгорі. Далі воно осявало всі кутки в павутинні. Відтак загорялися ще двоє, світлими плямами падали на протилежну стіну. І поволі посувалися праворуч. Першим темніло праве віконце. За ним — двоє інших. Темницю оповивала пітьма, яка все густіла й густіла.
…Сонце кружляло довкола землі — дні, тижні, місяці, роки, й маліла, маліла Юрієва душа. І вже думки були як заїжджені коні, котрі не хотіли чи не могли бігти. Іноді хотілося жінки, хотілося гаряче, жаско. А більше не хотілося нічого.