— Прісю, постели мені сьогодні постіль.
Пріся зупинилася, спалахнула, її губи ображено тіпнулися, й вона опустила очі:
— У вас є покоївка. — Й пішла. Кругленька, але й ставна, з високо піднесеною голівкою.
Тепер Юрію було соромно перед Прісею.
Іноді заходив Йосип Тукальський. З ним Юрій намагався говорити на євангельські теми:
— І чого, ваше превелебіє, люди такі захланні, і чого одні хочуть підігнути під себе других? Чого не можуть жити в мирі!
Тукальський не міг пояснити, мимрив щось невиразне.
— Рід людський грішний. Злоба людська панує на світі.
— Так хоче Бог?
— Бог хоче добра. Люди народжуються вільними, як те заповів Бог, а потім одні гнітять інших. Бог вчить покори…
— Я не вірю в людський рід. І дивно мені, що Бог це терпить.
— У всіх правда різна, бо різна віра. У турків одна, у ляхів інша. Людина не може мати двох вір.
— Але ж одна віра… У москалів і в нас. Як же Бог терпить, що нашу церкву підгортають під московську?
— Він випробовує нас. Люди йдуть до однієї великої правди. Й тоді запанують не герби, не сила, а розум.
— Коли ж то буде, коли й нас не буде. Он як люто сікли на Дніпрі москалі козаків. А козаки втікали, не стояли до кінця. Забули і Кумейки, і Берестечко.
— Люди втомилися, вони хочуть миру. Будь-якого.
— А хіба я не хочу? Хіба не молю слізно короля?
— Король-то ще нічого. Коли б не шляхта.
— Так от… Віра православна… А ви за кого, отче, — за поляків чи за москалів? — повертів у руках дзиґарі у вигляді яйця.
— Хотів би ні за кого. Але коли немає іншого вибору, то більше за короля. Там менше брехні й лютості, більше Європи, хоч і більше пихи. Уповаю на Бога. Бог є любов. А ти сам, Юрасю?
— Я? Я вже десь і поза любов’ю, й поза ненавистю. Я в повній безнадії. Я б і чорта покликав на поміч, якби міг.
— Не богохульствуй. Через те й татар водиш.
— Через те, а що робити? Якби султан дав захист, нічого не вимагаючи взамін…
— То неможливо. Коли дають, тоді завжди беруть. Он москалі вже ведуть перетрактації з поляками, як ліпше нашу шкуру поділити. Оце — нам, оце — вам.
Тукальський поклав вузьку руку на бороду:
— Люта ненависть панує в нашім краї. І зрада. Їх принесли недобрі сусіди.
— І що ж робити?
— Визволитись від обох.
— А як?
— Якби я те знав.
— Ніхто не знає. А я… А я… Що мені робити… — трохи не заридав.
У відчинене вікно вливався запах бузку. Він змішувався з гірким запахом майок, які синім намистом обсипали бузок. А недавно за вікном пахла черемха. Ясний світ, який він запашний, нюхайте всі, користуйтеся всі, так ні, кожен хоче загарбати все тільки собі.
— Москалі з ляхами однієї каші ніколи не зварять, — розглядаючи корінці книг, мовив Тукальський. — Тут ідеться про більше: ляхи чи Русь.
— Таж Русь — ми, ми, — спалахнув Юрій. — Звіку правіку.
— Тепер уже москалі перебирають на себе Русь. А нас звуть Малоруссю. Й не тільки не хочуть визнавати нас першоруссю, а й ділитися спадком також. Русь — на Дніпрі: Рось, Роська, Роставиця, Росава — то найперший осідок Русі. Я читав літопис з Печерської лаври, там все сказано. І Геродота читав. У нього в Причорномор’ї — скіфи, де Київ — царські скіфи, а де Москва — людоїди. Москалі те з Геродота виривають. Вони — чудь і мордва заволоцька, татаро-монголами оправлена. Отож у них дика кров і жорстокі ординські звичаї. З ними не знайти спільної балачки. Та хто це знає, кому це болить. У нас на лихо кожен знає своє, свою кишеню, свої добра.
— А вождиків завелося, — понуро мовив Юрій. Він себе не відносив до вождиків, отаманів, вважав, що володіє спадковим правом на гетьманство.
— Колись і вони погинуть, — вів своє Тукальський. — Все ж бо в світі минає. І звитяга, й сила, а найперше — багатство. Лишається тільки лють звірина, тільки помста, тільки жадоба панувати. Хоч колись запанують не сила, не титули, не герби, а правда. Але — коли це буде.
— Лють, жадоба панувати — вони володіють світом. Й, мабуть, до кінця віку.
— Так, влада — найсолодший трунок. Солодший за меди, за любов жіночу.
— Для всіх? У тому щастя?
— Ні, не для всіх. Воно — різне. Для одного — в любощах, для другого — в дітях, для третього — в добрих конях, для четвертого — в чарці.
— А ваше, превелебіє?
— Моє, — і подивився у вікно. — Моє — у співі соловейка, в запахові півоній.
— А не в митрі митрополичій? — нахраписто прискалив око гетьман. Він уже не був отим соромливим, ніяковим Юрасем, як колись.
— Ну… коли б вона випала — не відмовився б. Але силою видирати її не збираюся. А ти ось… Для тебе влада — теж солодощі.
— Вельми гіркі. Я, може, від неї відмовлюся.
Юрій похнюпився. Виходило, що він теж із тих, які бачать щастя у владі, які борються за неї, воюють за неї. Мусив собі зізнатися, що це значною мірою так, хоч дедалі частіше думав про те, щоб спекатись її.
Вип’ялося голубе небо, синьо сяяла річка, кружляли круки і чайки. А вони пили. Три дні пили на березі Дніпра. Роз’юшені пики, п’яне белькотіння, гомін, трупний запах вже забивав горілчаний дух, живі — п’яні, тут і там валялися поміж трупами, на одного козака сів крук, той ворухнувся, й ворон з диким кряком злетів угору.
Сомко ще раз спробував підмовити Ромадановського провести вибори. Козаки випили стільки його горілки, що за неї могли вибрати й татарина. Але знову загукав Мефодій, аж вороння зривалося з трупів, — він-бо вже пообіцяв булаву Брюховецькому, дав великі гроші — пирскав слиною, вимахував руками, а за ним і Васюта — Золотаренко.
Зайшовши в рябий московський намет, Мефодій вихилив корець медовухи й став переконувати Ромадановського, що тепер Сомко їм більше непотрібний, що вони можуть самі завершити кампанію, піти на правий берег і здобути там міста, що полки Білоцерківський, Канівський і Черкаський охоче піддадуться під руку його царської величності.
Нехай він собі бенкетує, а нам треба, не гаючись, рушати на той бік.
Ромадановський теж випив солодкої медовухи й погодився. Зігнали човни від Ржищева й Стаєк і переправили на той бік десять тисяч війська. Начальником над ним Ромадановський призначив стольника Преклонського.
Але й Сомко не дрімав. Він ще з ночі відправив кілька сотень у Канів, призначивши канівським полковником Лизогуба й написавши листи до інших полків, а сам почав піднімати на ноги решту війська. По березі ходили осавули, лили воду на м’яті пики, піднімали канчуками. І швидко зібралися, й рушили вслід за Преклонським. Бо ж потім скажуть, що звоювали правобережців без нього.