Стара Анна підвелася, підійшла до секретера і щось довго там шукала. Врешті розгорнула якийсь цупкий папірець:
— Ось тут написано — причина смерті: церебральний атеросклероз… А я вже котрий рік собі думаю — склероз був у Петера, то правда, останні роки в нього пам’ять дуже погіршилась. Він все забував. Але ж хіба від цього помирають?
На екрані рожевотілі дівчатка знову вимахували стрункими ніжками.
— Шкода, що з нами сьогодні немає Констанція й Джозефа, — сумно проказала стара Анна і раптом напружено вклякла, сторожко прислухаючись до чогось. Нарешті вона роздратовано крикнула: — Цвіркун! Це знову цвіркун! Дрібна погань! Він знову не даватиме мені вночі спати! Де він, Лілі? Його треба сьогодні ж виявити! І вбити!
Всі за столом завмерли, принишкли і врешті справді почули пронизливий і ніби жалібний голос цвіркуна. Всі розсміялися.
— Годі тобі мамо, симулювати. Все ти чуєш. — Анатоль басовито реготів, наливаючи собі ще бренді. — Якщо цвіркуна почула, значить, все гаразд.
— Що він сказав?
— Він сказав, що ти чуєш краще за нас усіх! — прокричала Лілі на ліве вухо. — Ніхто з нас цвіркуна не почув, а ти почула!
— О, цвіркун! Це така погань! Я цвіркуна і мертвою почую! Я їх ненавиджу, цвіркунів, — вигукнула стара Анна майже патетично, мов на сцені поганенького театру. — Я їх терпіти не можу. Де він, Лілі? Я сьогодні знову не засну!
— А Констанцій любить цвіркунів… — тихо мовила Лілі.
— Що ти сказала?!
— Я сказала, що Констанцій любить цвіркунів! Він любить слухати їхні голоси! — прокричала Лілі на вухо.
Стара Анна на мить задумалась, мов поринула у спогади, але досить швидко знову заговорила:
— Констанцій… Він справді любить… Він змалку такий жахливий був… Пам’ятаю, як він плакав, коли ми козу різали… Я все пам’ятаю… Але ж його немає з нами… Чуєш, Лілі? Донечко, пообіцяй, що ти спіймаєш цього цвіркуна.
На екрані зеленотілі дівчата грайливо вимахували стрункими ніжками на тлі чорно-червоного гриба ядерного вибуху.
А небо над будинком розколювалося від голосів важких бомбардувальників.
Сьогодні мав нагоду спостерігати за нашим новим президентом. Ах, як вони всі люблять пунктуальність, як дорожать кожною хвилиною свого дорогоцінного часу, скільки артистизму і театральних вболівань за долю всього людства, скільки багатодумних зморщок на чолі, скільки співчуття у голосі й розуміння бід чужих народів, що навіть хочеться повірити — президенти здогадуються, що є таке поняття, як людська совість.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Швидкісна авієтка з генералом Девісом і полковником Форестом вихопилась із пащеки підземного аеродрому не просто вчасно, а на півгодини раніше, аби мати достатньо вільного часу для уладнання можливих випадковостей.
Вони летіли низько-низько над брудно-жовтими піщаними дюнами, потім довго летіли над океаном.
Президент зустрів їх, не обертаючись, карбованою офіційною фразою:
— Ну, то що ви можете мені сказати особисто? — Він стояв, схрестивши руки на грудях, дивився у вікно.
— Ми доповідали про несподіване попередження… — глухо озвався генерал Девіс. — Якщо, безумовно, це можна назвати попередженням…
— Які заходи ви вжили? Мені видається, що потрапити на територію бази сторонній особі неможливо ні практично, ні теоретично. Принаймні, гадаю, для цього зроблено все можливе й неможливе. Чи я помиляюся? — Президент ще стояв до них спиною.
— Так, пане президент, служба безпеки у нас на найвищому рівні, — сказав генерал. — Я особисто задоволений полковником Форестом.
Президент стримано розсміявся і обернувся до них обличчям, жестом показуючи на крісла, в одне з котрих неквапно сів сам:
— Ви завжди відрізнялися своєрідним гумором, генерале Девіс. Ви кажете, що задоволені полковником Форестом. А ваш загадковий Сіріус, мабуть, також поділяє ваше задоволення. Чи не так?
— Це якесь непорозуміння, пане президент. Ми, власне, і хочемо порадитись…
— Ви потребуєте порад? Чи, може, сподіваєтесь, я особисто викрию вашого Сіріуса? До речі, не маю сумніву: це один із працівників бази.
— Це неможливо, пане президент. Всі пройшли найретельніші перевірки. Обслуга не має можливості виходити за межі території бази. Я вже мовчу, що за межами території, — пустеля на десятки кілометрів. Медичні огляди проводяться регулярно й ретельно.
— Медичні огляди? Чи не хочете ви сказати, що припускаєте можливість благуватих витівок? А несподіваний вихід з ладу тридцять сьомої панелі саме тоді, коли ваш психічнохворий Сіріус вирішив вам зателефонувати по двісті десятому каналу? Як це можна пояснити, генерале?
— Ми всіх підняли на ноги.
— Не маю сумніву. Але не чую нічого конкретного. Кого ви можете запідозрити?
— Підозрювати наших людей — це те ж саме, що підозрювати вас, пане президент.
— Он як? Цікаві аналогії.
— Мене бентежить підпис… Щось насторожує… — проказав полковник Форест. — Чому Сіріус?
— Але, сподіваюся, вам не спадає на думку підозрювати у втручанні в наші земні справи пришельців із Сіріуса?
— Безумовно, ні, пане президент. Але…
— Але я хочу, щоб ви запевнили мене в тому, що на території бази неможливо потрапити навіть сторонній земній блошиці, рідній земній блошиці. Я вже мовчу про екзотичних жителів далекого Сіріуса. До речі, Сіріус — це, здається, зірка. А на зірках, як мені відомо, ще не знайдено розумних форм життя. Чи не так, шановні? — Президент усміхнувся поблажливо і зверхньо.
Генерал з полковником перезирнулися.
— Ви мене змушуєте сумніватися, що для безпеки бази зроблено все необхідне.
Полковник Форест напружився в кріслі, ніби виструнчився:
— Пане президент, ви мене давно знаєте… Я роблю все можливе для безпеки. Розумієте — все!
— Конкретніше!
— Окрім себе, я можу підозрювати тільки… генерала Девіса та вас, пане президент.
— Облиште жарти.
Запанувала напружена тиша.
— Пане президент, мені видається, що варто відмовитися від виконання програми "Зевс"… на деякий час. У мене погані передчуття… Треба спершу знешкодити агента… — сказав генерал Девіс.
— Зрозуміти я вас можу, генерале. Але мушу визнати, що міркуєте ви не дуже оригінально. Окрім ваших ракет, ваших, бо ви за них відповідаєте, є на світі й ті справи, яким ці ракети слугують. Крім того, термін виконання програми "Зевс" визначається взагалі не нашими ініціативами. "Зевс" мусить стартувати не пізніше як за півроку після закінчення монтажу "Ери". Інакше все втрачає будь-який смисл. Мільярди будуть викинуті на вітер. На космічний вітер.