— Ти собі забагато дозволяєш, Фред.
— Я дозволяю собі рівно стільки, скільки дозволяє мені моє нинішнє становище. І ви це прекрасно розумієте, генерале.
— Якщо Джозеф загине…
— Все в руках божих! Ми з вами солдати, пане генерал.
Старезний ситий Кіт
веде подвійну гру…
Старезна пані Гра
веде котів на повідку.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Вже давно перевалило за північ. Сігна й Хенк знову сиділи у звичному шалі голосної музики. Затято виводив свою партію саксофон. Раптом Сігна поглянула на годинник.
— Ой, пробач. Я обіцяла зателефонувати. Я скоро повернусь. — І вона майже вибігла з невеликої прокуреної зали, обминаючи кількох танцюючих.
Сігна розхвилювалась. Вона запізнилася аж на три хвилини. Артур уже чекає. А це погано. До Артура не варто запізнюватись. Ніколи не варто запізнюватись до тих, котрі гарно платять.
Машину вона помітила відразу під розлогим гіллям молодого платана. Підбігла, прочинила дверцята, слухняно й завчено поцілувала Артура.
— Пробач, я трохи спізнилася.
— Нічого… Але в мене справді мало часу сьогодні… Шкода, що ми не зможемо сьогодні трохи розважитись у мене вдома. Та нічого, надолужимо іншим разом. Слухай уважно. Ось матеріали, про які я тобі говорив. Ти захопила сумочку?
— Звичайно.
— Надійно заховай вдома. Ці матеріали однозначно свідчать, що Хенк, сказати б, веде подвійну гру. Буду з тобою відвертим, у нас немає до Хенка особливих претензій, він загалом путній хлопець, і ми переконані, що він сам розбереться, якому Богові краще молитися… Але, трапляється всяке… Ти почитаєш і сама переконаєшся, що від Хенка можна чекати всього… Цей конверт мусить надійно. зберігатися в твоєму особистому сейфі, доки не прийде час згадати про нього. Ознайомишся з матеріалами і зрозумієш, що ти їх просто сама побачила колись у Хенка на столі. Випадково побачила, він їх залишив… Ти ж часто буваєш у Хенка вдома?
— Так…
— О, прекрасно… Нас дуже радує, що ти часто бачишся з Хенком. Будь до нього трохи прихильніша, Все це на користь загальній справі. Тож, одного разу ти побачила в нього на столі ці матеріали і не втрималася, почала читати, а потім… Жінки — такий цікавий народ. Логічно?
— Так.
— Якщо Хенк достойно поведеться в одній ситуації, ти цей конверт віддаси мені. І ми просто забудемо про нашу розмову. За твою щиру згоду допомогти мені зараз — ось, тримай. Це на згадку про нашу сьогоднішню зустріч. — Артур, усміхаючись, простягнув їй чек.
Хенк спроквола допивав другий келих шампанського, коли на порозі бару з’явився сухорлявий молодик у сірому костюмі з великим конвертом у руці. Піднявши той конверт над головою, він голосно сказав:
— Пакунок особисто для Сігни Конрад! — Молодик обвів поглядом присутніх і повторив: — Пакунок для Сігни Конрад! — і попрямував повільно до столика, де сидів Хенк.
Той відразу все зрозумів і рвучко підхопився:
— Сігна Конрад вийшла зателефонувати. Вона повернеться за кілька хвилин. Ви її зачекаєте?
— В мене дуже мало вільного часу, — голосно мовив молодик. — А ви б не могли їй це передати?
— Безумовно. Можете не турбуватись.
— Спасибі.
Хенк якомога спокійніше поклав конверт до кишені, допив своє шампанське.
А коли повернулася Сігна, розпашіла і збуджена, тихо мовив їй. майже на вухо:
— Може, ходімо вже звідси? Тут така задуха…
— Безумовно, "Хенк, твоє слово для мене — закон. Ходімо на свіже повітря.
— А може, заглянемо до мене? — багатозначно усміхнувся Хенк.
— Слово справжнього мужчини для мене закон, — несподівано погодилася Сігна, і це чомусь зовсім не здивувало Хенка.
Він задоволено і самовдоволено усміхнувся.
— Життя — прекрасна штука. Чи ж не так, кицюню?
Голос старого хазяїна вчувається вдалині.
Зів’ялі руді конвалії — на мармуровій плиті.
Голос померлої совісті. Собаче виття вночі.
Хто розповість собаці, що коїться в світі оцім.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Генерал Девіс останні дні просто лютував. Всім видавалося, що він перебуває одночасно на всіх об’єктах бази. Він особисто контролював перевірку найсучаснішої електроніки (хоча всі знали, що в електроніці генерал, м’яко кажучи, нічого не тямить), він особисто і неодноразово переглянув досьє на кожного солдата, він довго і чи не з кожним розводився про високий патріотичний дух солдата, про святі обов’язки кожного перед вітчизною, про велику цивілізаторську місію Великої Держави, яка взяла на свої плечі тягар відповідальності за майбутній день кожного землянина в цьому складному сучасному світі.
— А якщо це справді пришельці? — якось після обіду несподівано запитав полковник Форест і хрипло розсміявся, відвівши убік іронічний погляд.
— Що це ти засоромився, ніби хлопчик, що випустив вітер під час уроку? — буркнув генерал. — Я особисто цілком схиляюся до цієї думки. Ото тільки доказів замало.
— Але є хоч якісь? — полковник професійно насторожився.
— По-перше, я не вірю, що в нашому броньованому, забетонованому світі може знайтися хоч одна мисляча амеба, яка здатна… — Генерал затнувся і довго мовчав, врешті роздратовано продовжив: — Одне слово, тому, хто потонув, не страшно згоріти.
Полковник слухав його уважно.
— Серед наших креветок просто не може бути зрадників. Зрада — це людська властивість. А хіба можуть зрадити креветки? Хіба черви можуть зрадити шматок гнилого м’яса? — Генерал довго і якось хворобливо сміявся. — Останнім часом я переконався, що наша електроніка, наші машини мудріші від нас самих. Але ми розмовляємо з машинами на різних мовах. У нас із ними різна природа. А звідки ми знаємо, яка природа в космічних пришельців? Може, наша апаратура слухається їх так, як добрий пес слухається голосу свого господаря? Саме тому я й наказав перебрати всі блоки нашого найновішого начинання… Залиште мене самого, полковнику. Залиш мене, Фред, я дуже втомився. Я вже починаю забалакуватись. Я мушу трохи відпочити. Хай він здохне, той Сіріус, разом із нашим "Зевсом"! І ось тоді ми розкладемо їхні смердючі трупи і зіжремо все до останньої молекули! Фред, забирайся геть!
Проте полковник не квапився виконувати наказ. Він розважливо й безтурботно проказав по деякій паузі:
— Ви нагадали мені один анекдот, пане генерал. Медичний анекдот. Ви ж знаєте, що мій старший син — лікар? Як на мене, досить дотепно… Повзуть по землі два хробаки. Один і запитує: "Що це тату?" — "Це — трава, синку". — "Ах, як вона приємно лоскочеться". — "А оце квіти, синку". — "Ах, які вони красиві й запашні". — "А над нами — небо, синку". — "Ах, яке все прекрасне довкола. А чому ж ми з тобою, таточку, живемо не серед оцієї краси?" — "Бо наша батьківщина, синку, глибоко під землею".