Вона відкрила вишиту бісером сумочку, понишпорила і вийняла старий підручник — "Історію магії" Батільди Беґшот. Погортала і знайшла потрібну сторінку.
"Після підписання 1689 року Міжнародного статуту про секретність чарівники назавжди пішли в підпілля. Природно, що вони почали утворювати в населених пунктах свої невеличкі громади. Багато було маленьких сіл і хуторів, що приваблювали по кілька чаклунських родин, які об'єднувалися для взаємної підтримки та захисту. Такі села, як Тинворт у Корнволі, Верхній Флеґлі в Йоркширі та Отері-Сент-Кечпол на південному узбережжі Англії відомі тим, що звідти веде свій родовід чимало чаклунських родин, які жили поруч з толерантними, а іноді конфундованими маґлами. Найславетніша з усіх цих напівмагічних населених пунктів, мабуть, Ґодрикова Долина, село на заході Англії, де народився видатний чарівник Ґодрик Ґрифіндор і де коваль-чаклун Боумен Райт викував першого золотого снича. На цвинтарі там можна побачити багато стародавніх чаклунських прізвищ, і це, поза сумнівом, спричинило появу безлічі історій про привидів, які століттями не давали спокою місцевій церковці".
— Про тебе і твоїх батьків тут не згадується, — сказала Герміона, закриваючи книжку, — бо Батільда Беґшот не описує подій, що відбувалися пізніше кінця дев'ятнадцятого століття. Але бачиш? Ґодрикова Долина, Ґодрик Ґрифіндор, меч Ґрифіндора. Може, Дамблдор сподівався, що ти це все пов'яжеш?
— Ну, так...
Гаррі не хотів зізнаватися, що взагалі не думав про меч, коли запропонував відвідати Ґодрикову Долину. Це село притягало його насамперед могилами батьків, будинком, у якому він ледве уник смерті, та особою Батільди Беґшот.
— А пам'ятаєш, що сказала Мюріель? — запитав він урешті.
— Хто-хто?
— Ну, знаєш, — він завагався, бо не хотів називати Ронове ім'я. — Тітка нашої Джині. На весіллі. Та, що казала, ніби в тебе кістляві гомілки.
— А, — згадала Герміона.
Момент був слизький, бо Гаррі розумів — вона відчула, що ледь не пролунало Ронове ім'я. Рвонув далі:
— Вона сказала, що Батільда Беґшот і досі живе в Ґодриковій Долині.
— Батільда Беґшот, — пробурмотіла Герміона, провівши вказівним пальцем по Батільдиному імені, витисненому на палітурці "Історії магії". — То я вважаю, що...
Вона охнула так драматично, що Гаррі аж у грудях похололо. Він вихопив чарівну паличку й рвучко озирнувся до входу, боячись побачити непроханого гостя, що вже вдирається в намет, але нікого там не було.
— Що таке? — сердито запитав він, відчуваючи, однак, полегшення. — Навіщо ти так робиш? Я вже подумав, що до нас у намет лізе смертежер.
— Гаррі, а що, як меч у Батільди? Що, як Дамблдор довірив його їй?
Гаррі поміркував над такою можливістю. Батільда була дуже стара і, судячи зі слів Мюріель, геть з'їхала з глузду. Чи міг Дамблдор заховати Ґрифіндорів меч у неї? Якщо так, то він аж занадто покладався на сліпий випадок. Дамблдор ніколи не розповідав Гаррі про заміну справжнього меча на підробку і навіть не згадував про свою дружбу з Батільдою. Але зараз не варто було сумніватися в Герміониній гіпотезі, тим паче, що вона напрочуд легко погодилася здійснити найпотаємніше бажання Гаррі.
— Чому ні, він міг і таке вчудити! То що, переносимось у Ґодрикову Долину?
— Так, Гаррі, але треба все ретельно обміркувати. — Вона сіла рівно й Гаррі побачив, що перспектива мати новий план поліпшила їй настрій так само, як і йому. — Насамперед треба випробувати роз'явлення вдвох під плащем-невидимкою, а ще, думаю, треба згадати закляття "Розілюзнення", хіба що ти вважаєш за краще все зробити якомога надійніше і скористатися багатозільною настійкою? Тоді треба буде добути чийогось волосся. Як на мене, це було б найліпше. Що дужче ми замаскуємось, то краще...
Гаррі дав їй виговоритися, схвально кивав у коротких паузах, а сам був думками далеко. Уперше з того часу, відколи довідався, що меч у "Ґрінґотсі" фальшивий, він відчув неабияке збудження.
Ось-ось він буде вдома — там, де колись жила його родина. Якби не Волдеморт, то саме в Ґодриковій Долині він ріс би і проводив шкільні канікули. Він запрошував би додому друзів... міг би мати братів і сестер... а торт на сімнадцятиріччя спекла б йому мама. Життя, якого він так і не знав, ще ніколи не поставало в його уяві так реально, як тепер, коли він має відвідати малу батьківщину, яку в нього забрали. Коли Герміона лягла спати, він тихенько вийняв з її вишитої бісером сумочки рюкзак, а з нього дістав фотоальбом, який йому колись давно подарував Геґрід. Уперше за багато місяців він переглянув старі знімки батьків, що всміхалися й махали йому руками з цих фотографій — єдиних пам'яток про тата й маму.
Гаррі з радістю вирушив би в Ґодрикову Долину вже наступного дня, проте Герміона мала інші міркування з цього приводу. Вона була переконана, що Волдеморт тільки й чекає, коли Гаррі повернеться на місце загибелі батьків, тому рішуче заявила, що вони не зрушать з місця, аж доки не вбезпечать себе найнадійнішим маскуванням. Аж через тиждень — коли вони нишком видерли кілька жмутів волосся в безневинних маґлів, що робили різдвяні покупки, і багато разів випробували явлення та роз'явлення вдвох під плащем-невидимкою — Герміона погодилася починати операцію.
Вони мали явитися в селі під покровом темряви, тому аж як стало смеркати випили багатозільної настоянки. Гаррі перетворився на лисуватого маґла середнього віку, а Герміона — на його дрібненьку, схожу на мишку, дружину. Вишиту бісером сумочку з усім їхнім добром (крім горокракса, що його Гаррі повісив собі на шию) Герміона поклала у внутрішню кишеню свого застібнутого на всі ґудзики плаща. Гаррі накрив їх обох плащем-невидимкою — і вони знову провалилися в задушливу пітьму.
Гаррі розплющив очі. Серце калатало аж під горлом. Вони стояли, тримаючись за руки, на засніженій сільській дорозі під темно-синім небом, з якого кволо мерехтіли перші вечірні зорі. Обабіч вузенької дороги стояли будиночки, різдвяні прикраси виблискували у вікнах. Трохи віддалеки золотисте світло вуличних ліхтарів свідчило, що там центр села.
— Стільки снігу! — прошепотіла під плащем Герміона. — І як ми не подумали про сніг? Стільки запобіжних заходів, а в результаті ми залишаємо сліди! Треба їх якось позбутися... ти йди попереду, а я замітатиму...