— Я такого не вирішував! — обурився Гаррі, прикро вражений несправедливістю її слів. — Амбриджка призначила мені покарання тільки за те, що я сказав їй правду про Відомо?Кого.
— Тоді піди до неї й попроси, щоб у п'ятницю тебе звільнила, — розлючено звеліла Анжеліна, — і мене не цікавить, як ти це зробиш. Скажи їй, якщо хочеш, що Відомо?Хто — витвір твоєї уяви, але ти мусиш прийти на поле !
Вона повернулася й пішла.
— Знаєте що, — сказав Гаррі Ронові й Герміоні, коли вони зайшли до Великої зали, — треба перевірити, чи Олівер Вуд не загинув на тренуванні "Калабані Юнайтед", бо в мене таке враження, що його дух вселився в Анжеліну.
— Які, на твою думку, шанси, що Амбриджка тебе в п'ятницю відпустить? — скептично поцікавився Рон, коли вони посідали за ґрифіндорським столом.
— Менше ніж нульові, — пригнічено відповів Гаррі, накладаючи на тарілку баранячих котлет. — Але спробувати варто. Запропоную їй, хай призначить ще два покарання абощо, не знаю... — І додав: — Хоч би вона мене сьогодні довго не тримала. Нам же треба написати три реферати, попрацювати з макґонеґелським "щезником", підготувати антизакляття для Флитвіка, домалювати посіпачку і почати той дурнуватий щоденник снів для Трелоні...
Рон застогнав і чомусь подивився на стелю.
— А ще, здається, буде дощ.
— До чого тут дощ до наших домашніх завдань? — здивовано підняла брови Герміона.
— Ні до чого, — негайно відповів Рон, і вуха в нього почервоніли.
Коли до п'ятої години залишилося п'ять хвилин, Гаррі попрощався з друзями й пішов до кабінету професорки Амбридж на четвертий поверх. Постукав у двері й почув цукровий голос:
— Заходьте.
Він зайшов обережно, озираючись на всі боки.
Знав цей кабінет ще з часів трьох попередніх господарів. Коли тут мешкав Ґільдерой Локарт, стіни були завішені усміхненими Локартами. За часів Люпина тут, при бажанні можна було побачити в клітці чи акваріумі найдивовижніших темних істот. У часи самозванця Муді весь кабінет був заставлений різноманітними інструментами та знаряддями для виявлення гріхів і таємниць.
Та тепер кабінет було годі впізнати. Скрізь лежали мереживні покривала й скатертини. На окремих серветках стояли вази з засушеними квітами, а одна стіна була прикрашена декоративними тарелями з зображеннями чималеньких кошенят — і кожне на шиї мало інакший бант. Ті кошенята були такі бридкі, що Гаррі дивився на них заціпенівши, доки професорка Амбридж не заговорила знову:
— Добрий вечір, містере Поттере.
Гаррі здригнувся й озирнувся. Він її спочатку не помітив, бо професорка була вбрана у вогненно?квітчастий халат, що зливався зі скатертиною на столі в неї за спиною.
— Добрий вечір, пані професорко Амбридж. — привітався Гаррі дерев'яним голосом.
— Прошу сідати, — показала вона на невеличкий столик, прикрашений мереживною тканиною, за яким стояв стілець з прямою спинкою. На столі лежав чистий аркуш пергаменту — явно призначений для Гаррі.
— Е?е, — не зрушив з місця Гаррі. — Пані професорко. Е?е... перш ніж почати, я хотів... хотів запитати, чи не зробили б ви мені... послугу.
Вона примружила свої вирячені очі.
— Яку?
— Бачите, я... я гравець ґрифіндорської команди з квідичу. І мені о п'ятій годині в п'ятницю треба бути на пробах нового воротаря, і я... я хотів би знати, чи не міг би я пропустити того вечора покарання, а відбути його... відбути іншим разом...
Ще не договоривши речення, він уже знав, що нічого з цього не вийде.
— Ой, ні, — так широко всміхнулася Амбридж, що здавалося, ніби вона щойно проковтнула дуже соковиту муху. — Ой, ні, ні, ні. Це ваше покарання за поширення злих, огидних, самозакоханих вигадок, містере Поттере, а покарання аж ніяк не можна пристосовувати заради зручності винуватця. Ні, ви прийдете сюди о п'ятій годині завтра, і післязавтра, і в п'ятницю також, і відбудете своє покарання за планом. Це навіть добре, що ви пропустите щось для вас важливе. Це послужить вам ще кращим уроком, ніж я задумала.
Гаррі відчув, як йому в голову бухнула кров, а у вухах щось загупало. То він, виявляється, поширював "злі, огидні, самозакохані вигадки"?
Вона стежила за ним, трохи схиливши голову, і так само всміхалася від вуха до вуха, ніби читала його думки і тільки й чекала, коли ж він знову вибухне криком. З величезним зусиллям Гаррі відвернувся від неї, кинув портфель на підлогу біля стільця з прямою спинкою і сів.
— Отак, — солодко проспівала Амбридж, — ми вже краще себе контролюємо, правда? А зараз, містере Поттере, перепишете для мене деякі рядки. Ні, не вашим пером, — додала вона, коли Гаррі нахилився було до портфеля. — Будете писати моїм особливим пером. Ось, нате.
Вона вручила йому довге й тонке чорне перо з незвично гострим вістрям.
— Я хочу, щоб ви написали: " Я не повинен брехати ", — лагідно звеліла вона.
— Скільки разів? — Гаррі старанно вдавав чемність. — Доти, доки ці слова до вас дійдуть, — солодко пояснила Амбридж. — Починайте.
Вона підійшла до свого стола, сіла за нього й нахилилася над стосом пергаменту — очевидно, перевіряла чиїсь контрольні. Гаррі підняв гостре чорне перо, а тоді усвідомив, чого йому бракує.
— Ви не дали чорнила, — нагадав він. — А воно вам не потрібне, — відповіла професорка Амбридж, голос якої ледь?ледь забринів, ніби від сміху.
Гаррі торкнувся вістрям пера до пергаменту і написав:
"Я не повинен брехати".
Раптом він зойкнув від болю. Слова, що з'явилися на пергаменті, були написані ніби якимось яскраво?червоним чорнилом. Одночасно ці слова виступили в Гаррі на правій руці, врізавшись у шкіру, мовби надряпані скальпелем... проте поріз прямо на очах загоївся, тільки шкіра лишилася трохи червоніша, ніж була.
Гаррі озирнувся на професорку. Вона стежила за ним розтягши в посмішці свого великого ропушачого рота.
— Що?
— Нічого, — тихенько озвався Гаррі.
Глянув на пергамент, знову торкнувся його пером, написав "Я не повинен брехати" — і вдруге відчув пекучий біль у руці. Слова знову врізалися йому в шкіру і знову ж таки зникли за кілька секунд.
Так було й далі. Знову й знову Гаррі писав на пергаменті слова не чорнилом, як він невдовзі збагнув, а власною кров'ю. І ці слова знову й знову врізалися йому в руку, зникали і з'являлися заново наступного разу, коли він торкався пером пергаменту.