Гаррі Поттер і Орден Фенікса

Сторінка 130 з 223

Джоан Роулінг

— Родинна суперечка? — фальшиво всміхнулася білява відьма за столом. — Ви вже сьогодні третя... "Наслідки від чарів" на п'ятому поверсі.

Містер Візлі сидів на ліжку, тримав на колінах тацю з рештками індика, а вигляд у нього був збентежений.

— Усе гаразд, Артуре? — поцікавилася місіс Візлі, коли всі привітали містера Візлі і вручили йому дарунки.

— Так?так, — занадто бадьоро відповів містер Візлі. — Ти... е?е... не бачила цілителя Сметвика?

— Ні, — підозріливо глянула на нього місіс Візлі. — А що?

— Нічого?нічого, — легковажно відказав містер Візлі, розгортаючи подарунки. — Ну, як святкуєте? Що отримали на Різдво? Ой, Гаррі... це просто чудо! — Він щойно відкрив набір запобіжників та викруток, що йому подарував Гаррі.

Але місіс Візлі чоловікова відповідь не задовольнила. Коли містер Візлі нахилився, щоб потиснути Гаррі руку, вона поглянула на бинти під його сорочкою.

— Артуре, — запитала вона, і щось у її голосі клацнуло, наче мишоловка, — тебе перебинтували? Чому це зробили на день раніше? Мені казали, що тобі мінятимуть пов'язки завтра.

— Що? — злякався містер Візлі й натяг ковдру аж до шиї. — Ні?ні... це нічого... це... я...

Він зіщулився під пронизливим поглядом місіс Візлі.

— Ти лише не хвилюйся. Молі, але Авґустусу Паю прийшла в голову думка... він той цілитель?практикант, знаєш, такий приємний юнак і дуже цікавиться... е?е... нетрадиційною медициною... тобто деякими старими маґлівськими способами лікування... ну, такими, як накладання швів. Молі, вони дуже добре загоюють... маґлівські рани...

З грудей місіс Візлі вирвався зловісний звук — щось середнє між криком і гарчанням. Люпин одразу перейшов До ліжка з вовкулакою, якого ніхто не провідував і який тоскно поглядав на юрбу коло містера Візлі. Білл пробелькотів, що хотів би випити чаю. а Фред і Джордж зірвалися на ноги й зголосилися піти з ним.

— Ти хочеш мені сказати, — дедалі голосніше допитувалася місіс Візлі, не помічаючи, як усі крадькома розбігаються з палати, — що здуру погодився на маґлівське лікування?

— Та чому здуру, люба Молі, — виправдовувався містер Візлі, — просто... ми з Паєм вирішили випробувати... тільки, на жаль... ну, з цими специфічними ранами... вийшло не зовсім так, як ми сподівалися...

— Тобто?

— Я... не знаю, чи ти розумієш, що таке накладання швів?

— Звучить, ніби ви намагалися зшити тобі шкіру, — безжалісно пирхнула місіс Візлі, — але ж навіть ти, Артуре, не повинен був погоджуватися на таку дурість...

— Я, мабуть, теж піду вип'ю чаю, — підвівся Гаррі. Герміона, Рон і Джіні кинулися за ним. Зачиняючи двері, вони ще почули крик місіс Візлі:

— ЩО ОЗНАЧАЄ "В ПРИНЦИПІ ТАК"?!

— Типовий тато, — похитала головою Джіні, коли вони йшли коридором. — Накладання швів... треба ж таке...

— Але шви, до речі, добре помагають гоїти немагічні рани, — чемно сказала Герміона. — Мабуть, зміїна отрута їх розчиняє абощо. Де тут можна попити чаю?

— У кафетерії на шостому поверсі, — пригадав Гаррі вказівник над столом гостьвідьми.

Вони дійшли коридором до подвійних дверей, за якими були сходи з розхитаними східцями, а вздовж стіни — портрети жорстоких на вигляд цілителів. Доки піднімалися сходами, цілителі ставили їм чудернацькі діагнози й призначали жахливі ліки. Рон серйозно образився, коли одна старезна відьма вигукнула, що в нього запущена форма бризкухи.

— І що ж воно таке? — сердито спитав він, коли цілителька побігла за ним, уже вшосте перескакуючи з портрета на портрет і відштовхуючи зображених там персонажів.

— Це жахлива шкірна хвороба, юний паничу, через яку ви станете рябим і ще миршавішим, ніж зараз...

— Сама ви миршава! — огризнувся Рон, а його вуха почервоніли.

— ...щоб вилікуватися, мусите взяти жаб'ячу печінку, прив'язати її щільненько до горла, а як настане повний місяць, роздягніться догола й залізьте в діжку з вугрячими очима...

— Нема в мене ніякої бризкухи!

— Але ж потворні плями на вашому обличчі...

— Це ластовиння! — спалахнув Рон. — Шкутильгайте у свій портрет і дайте мені спокій!

Він повернувся до друзів, які старанно тамували сміх.

— Який це поверх?

— Здається, вже шостий, — відповіла Герміона.

— Ні, ще тільки п'ятий, — заперечив Гаррі, — треба піднятися вище...

Та вже ступивши на сходовий майданчик, він зненацька зупинився, дивлячись у маленьке віконечко в подвійних дверях, що вели в коридор. На дверях висіла табличка "НАСЛІДКИ ВІД ЧАРІВ", а з віконечка, притискаючи носа до скла, на них дивився якийсь чоловік. Він мав хвилясте біляве волосся, блакитні очі й широку безглузду посмішку, що відкривала сліпучо?білі зуби.

— Ого! — вигукнув Рон, глянувши на того чоловіка.

— О, Господи, — раптом затамувала подих Герміона. — Професор Локарт!

Їхній колишній учитель захисту від темних мистецтв штовхнув двері й вийшов до них у довжелезному бузковому халаті.

— Вітаю всіх! — проголосив він. — Мабуть, хотіли б узяти в мене автограф?

— Він не дуже змінився, правда? — пробурмотів Гаррі. а Джіні усміхнулася.

— Е?е... як ся маєте, пане професоре? — дещо знічено запитав Рон. Саме Ронова несправна чарівна паличка так сильно ушкодила професорові Локарту пам'ять, що він опинився в лікарні Святого Мунґо. Та Гаррі й тепер не дуже йому співчував, бо Локарт сам тоді намагався назавжди стерти пам'ять Гаррі й Ронові.

— Чудово, дякую! — життєрадісно озвався Локарт, витягуючи з кишені досить пошарпане павичеве перо. — То скільки вам автографів? Можу підписати всім одночасно.

— Е?е... дякуємо, якось іншим разом, — відповів Рон, а Гаррі поцікавився: — Пане професоре, а хіба вам можна ходити по коридорах? Чи не повинні ви бути в палаті?

На Локартовім обличчі зів'яла усмішка. Якусь мить він пильно вдивлявся в Гаррі, а тоді запитав: — Чи ми десь зустрічалися?

— Е?е... так, зустрічалися, — підтвердив Гаррі. — Ви колись були вчителем у Гоґвортсі, пам'ятаєте?

— Учителем? — збентежено перепитав Локарт. — Я? Справді?

І на його обличчі знову з'явилася усмішка — так зненацька, що всім стало аж ніяково.

— Сподіваюсь, я гарно вас навчав? То як щодо автографів? Може, дати вам одразу з десяток, і ви роздаруєте їх усім своїм друзям, щоб ніхто не залишився обділений?