— Зачакловані монети, — пояснив Мелфой, ніби його хтось примушував говорити, хоч та його рука, що тримала чарівну паличку, страшенно тремтіла. — У мене була одна, а в неї інша, і я міг відсилати їй вістки...
— Чи ж це не той самий таємний засіб спілкування, що ним користувалася торік група з назвою "Дамблдорова Армія"? — поцікавився Дамблдор. Його голос був легкий і безтурботний, але Гаррі помітив, що він ще на кілька сантиметрів сповз по стіні вниз.
— Так, цю ідейку я позичив у них, — зізнався, криво посміхаючись, Мелфой. — А ідею з отруєнням меду я взяв у тієї бруднокровки Ґрейнджер, карочє, я почув, як вона тринділа в бібліотеці, що Філч не розпізнає настійок...
— Прошу не вживати у моїй присутності таких образливих слів, — сказав Дамблдор.
Мелфой хрипко розреготався.
— Вас, тіпа, ще турбує, чи я казатиму "бруднокровка", коли я вас ось-ось уб'ю?
— Так, мене це турбує, — сказав Дамблдор, а Гаррі помітив, як він намагається втриматися на ногах, що почали вже роз'їжджатися. — А щодо твого наміру мене вбити, то ти, Драко, мав для цього вже кілька довжелезних хвилин. Ми тут зовсім самі. Я беззахисний, як ти не міг і мріяти, а ти й досі так нічого й не вчинив...
Мелфоєві губи скривилися, наче він покуштував чогось дуже гіркого.
— Тепер про цю ніч, — вів далі Дамблдор, — я трохи здивований, як усе це сталося... ти знав, що мене не буде в школі?.. Ну, звісно, — відповів він сам собі, — Розмерта бачила, що я кудись подався, й дала тобі знати за допомогою тих дотепних монет...
— Саме так, — підтвердив Мелфой. — Але вона сказала, що ви пішли, тіпа, перехилити чарочку, а тоді повернетесь...
— Я й справді перехилив чарочку... і повернувся... певною мірою, — пробурмотів Дамблдор. — То ти вирішив улаштувати мені пастку?
— Карочє, ми вирішили вичаклувати над вежею Чорну мітку, щоб ви примчали сюди перевіряти, кого тут, тіпа, вбили, — пояснив Мелфой. — І це вдалося!
— І так, і ні... — зазначив Дамблдор. — Але чи маю я тоді робити висновок, що тут нікого не вбито?
— Хтось, тіпа, вмер, — Мелфоїв голос прозвучав на цілу октаву вище за звичайний його регістр. — Хтось із ваших... не знаю хто, бо темно було... карочє, я переступив через тіло... я мав би чекати тут, коли ви повернетесь, якби не втрутився отой ваш фенікс...
— Так, вони це полюбляють, — визнав Дамблдор.
Знизу долинув гуркіт і крики, ще голосніші, ніж досі; здавалося, битва точиться вже на самих ґвинтових сходах, що ведуть туди, де стояли Дамблдор, Мелфой і Гаррі. Серце Гаррі закалатало в його невидимих грудях... хтось помер... Мелфой переступив через тіло... Хто ж то був?
— Так чи так, а в нас лишилося мало часу, — сказав Дамблдор. — Отож, Драко, спробуймо знайти для тебе вихід.
— Для мене вихід?! — обурився Мелфой. — Я, блін, стою тут з чарівною паличкою... та я вас зараз уб'ю...
— Хлопче, не блефуй. Якби ти збирався мене вбити, ти зробив би це відразу, коли мене роззброїв, а не почав би ці милі балачки про засоби й методи.
— Карочє, я не маю іншого виходу! — зненацька побілів, як і Дамблдор, Мелфой. — Я мушу це зробити! Він мене вб'є! Повбиває всіх моїх рідних!
— Я розумію всю складність твого становища, — сказав Дамблдор. — Інакше б я одразу став на твоєму шляху. Просто я знав, що тобі кінець, якщо Лорд Волдеморт зрозуміє, що я тебе запідозрив.
Мелфой аж зіщулився, почувши це ім'я.
— Я не хотів говорити з тобою про завдання, яке він тобі доручив, бо він міг застосувати проти тебе виманологію, — вів далі Дамблдор. — А тепер ми нарешті можемо поговорити відверто... не було завдано ніяких збитків, ти нікому не заподіяв шкоди, на твоє превелике щастя, усі твої ненавмисні жертви вижили... Драко, я можу тобі допомогти.
— Не можете, — заперечив Мелфой, а його рука з чарівною паличкою шалено тряслась. — Ніхто не може. Він наказав мені це зробити, а інакше він мене вб'є. Я не маю вибору.
— Перейди на наш бік, Драко, і ми заховаємо тебе надійніше, ніж ти можеш собі уявити. Ба навіть більше, я сьогодні пошлю членів Ордену до твоєї матері, щоб її теж заховали. Твій батько зараз сидить у Азкабані і йому ніщо не загрожує... коли настане час, ми оборонимо і його... перейди на наш бік, Драко... ти ж не вбивця...
Мелфой дивився на Дамблдора.
— Але ж я так далеко зайшов, — задумливо проказав він. — Усі думали, що я загину, а я тут... і ви в моїх руках... я маю чарівну паличку... ви від мене залежні...
— Ні, Драко, — спокійно заперечив Дамблдор. — Тут зараз усе залежить тільки від мене, а не від тебе.
Мелфой не відповів. Він хапав ротом повітря, рука з чарівною паличкою не переставала трястися. Гаррі здалося, що вона ледь-ледь опустилася...
Та несподівано на сходах загриміли кроки, а ще за секунду Мелфоя відштовхнули з дороги чотири постаті в темних плащах, що вирвалися з дверей до фортечних валів. Знерухомлений Гаррі з жахом дивився на цих чотирьох: схоже, смертежери взяли таки гору в битві, що лютувала внизу.
Дебелий чолов'яга з дивним косим поглядом хрипко захихотів.
— Дамблдора загнали в кут! — він повернувся до присадкуватої низенької жінки, що з вигляду могла бути його сестрою. — Дамблдор без палички, Дамблдор сам! Молодець, Драко, молодець!
— Добрий вечір, Амікусе, — спокійно привітався Дамблдор, немовби чолов'яга завітав до нього на чай. — Ти й Алекту привів... чудово...
Жінка сердито пирхнула.
— Думаєш, твої дурні кривляння врятують тебе від смерті? — зневажливо кинула вона.
— Кривляння? Ні-ні, це норми етикету, — відповів Дамблдор.
— Давай, роби, — звелів чужинець, що стояв біля Гаррі — великий кремезний тип з переплутаним сивим волоссям і бакенбардами. Чорний плащ смертежера був йому тісний. Голос його не був схожий на людський: не голос, а хрипкий гавкіт. Гаррі вдарила в ніс потужна суміш запаху бомжа, поту й, безсумнівно, крові. На брудних руках чолов'яги стирчали довгі жовтуваті нігті.
— Це ти, Фенріре? — запитав Дамблдор.
— Авжеж, — прохрипів той. — Радий мене бачити, Дамблдоре?
— Не сказав би...
Фенрір Ґрейбек оскалився, вищиривши гострі зуби. На підборіддя йому крапнула кров, і він повільно й безсоромно облизав губи.
— Ти ж знаєш, Дамблдоре, як я люблю дітей.