— І котра ж зараз, по-твоєму, година?
— Пробачте... я виходив у важливій справі...
— Але опівночі змінився пароль, тож ночуватимеш у коридорі.
— Жартуєте! — вигукнув Гаррі. — Чого це він мав мінятися опівночі?
— А того, — огризнулася Гладка Пані. — Якщо не подобається, то йди сварися з директором, бо це він посилив заходи безпеки.
— Фантастика, — сердито пробурмотів Гаррі, дивлячись на щільно причинені двері. — Вищий клас. Я пішов би сваритися з Дамблдором, якби він тут був, бо це ж він хотів, щоб я...
— Він тут, — пролунав чийсь голос у Гаррі за спиною. — Професор Дамблдор повернувся до школи годину тому.
До Гаррі линув Майже-Безголовий Нік. Його голова, як завжди, хиталася над стоячим коміром.
— Я чув це від Кривавого Барона — він сам бачив, як директор повернувся, — повідомив Нік. — І ще, за словами Барона, директор був нібито в доброму гуморі, хоч і втомлений.
— І де він? — серце в Гаррі закалатало.
— Ой, стогне собі й брязкає ланцюгами на астрономічній вежі, це його улюблена розвага...
— Та не Кривавий Барон, а Дамблдор!
— О... та в себе в кабінеті, — відповів Нік. — Як я пам'ятаю з Баронових слів, він ще мав владнати якусь справу перед тим, як лягати...
— Мав, — підтвердив Гаррі. Груди йому аж розпирало від хвилювання, коли він уявив, як скаже Дамблдорові, що нарешті здобув спогад. Він крутнувся дзиґою й побіг, не зважаючи на Гладку Пані, що кричала йому вслід:
— Вернися! Усе добре, я пожартувала! Просто я була сердита, що ти мене розбудив! Пароль такий самий — "глист"!
Але Гаррі вже мчав коридором і за кілька хвилин на слова "ірисовий еклер" Дамблдорів гаргуйль відскочив, відкриваючи Гаррі прохід до ґвинтових сходів.
— Заходь, — сказав Дамблдор, коли Гаррі постукав. Голос його звучав стомлено.
Гаррі штовхнув двері в директорський кабінет, що був такий, як і завжди, хіба що за вікном чорніло всіяне зорями небо.
— Боже мій милий, Гаррі, — здивувався Дамблдор. — Чим я заслужив на таку радість — твій нічний візит?
— Пане директоре... я здобув. Я дістав Слизорогів спогад.
Гаррі вийняв крихітну скляну пляшечку й показав Дамблдорові. Якусь секунду Дамблдор сидів приголомшений. А тоді його обличчя роз'яснилося широкою усмішкою.
— Гаррі, це ж першорядна новина! Ти просто молодець! Я знав, що ти зумієш!
Явно забувши про пізній час, він швидко вийшов з-за стола, взяв неушкодженою рукою пляшечку зі Слизороговим спогадом і попрямував до шафи з ситом спогадів.
— А зараз, — сказав Дамблдор, ставлячи кам'яну чашу на стіл і виливаючи в неї вміст пляшечки, — зараз ми, нарешті, все побачимо. Швиденько, Гаррі...
Гаррі слухняно нахилився над ситом спогадів і відчув, як ноги відірвалися від підлоги... він знову полетів крізь темряву й приземлився в кабінеті Горація Слизорога в далекому минулому.
Там був значно молодший Горацій Слизоріг з густою копицею солом'яного волосся та ясно-рудими вусами; він сидів у зручному кріслі посеред кабінету, поклавши ноги на оксамитовий пуфик, в одній руці тримав келишок вина, а другою нишпорив у коробці з зацукрованими ананасами. Довкола Слизорога сиділо з півдесятка хлопців-підлітків, і серед них був Том Редл, у якого на пальці поблискував Ярволодів золотий з чорним перстень.
Дамблдор приземлився поруч з Гаррі саме тоді, як Редл запитав:
— Пане професоре, чи правда, що професорка Веселодум іде у відставку?
— Томе, Томе, якби я й знав, то не сказав би, — відповів Слизоріг, докірливо насваривши Редла пальчиком, хоч одночасно йому й підморгнув. — Хотів би я знати, хлопче, де ти набираєшся такої інформації; знаєш, мабуть, більше, ніж половина учителів.
Редл усміхнувся; решта хлопців зареготали, захоплено на нього поглядаючи.
— Завдяки цій твоїй дивовижній здатності знати те, чого не слід, і твоїм вишуканим лестощам стосовно потрібних людей... до речі, дякую тобі за ананаси, ти не помилився, я їх дуже люблю...
Декотрі хлопці знову захихотіли.
— ...я впевнений, що років за двадцять ти станеш міністром магії. Навіть за п'ятнадцять, якщо й далі даруватимеш мені ананаси. Я маю розкішні зв'язки в міністерстві.
На губах Тома Редла пробігла усмішка, тоді як усі інші хлопці знову зареготали. Гаррі помітив, що хоч Том не був найстарший, та всі явно ставилися до нього як до ватажка.
— Не знаю, пане професоре, чи політика мені підійде, — сказав Редл, коли регіт ущух. — По-перше, я не маю відповідного походження.
Кілька хлопців обмінялися іронічними посмішками. Гаррі не сумнівався, що вони Редлові слова оцінили як жарт: поза сумнівом, вони знали чи підозрювали про знаменитого предка свого ватажка.
— Дурниці, — жваво заперечив Слизоріг, — твої здібності свідчать, що ти походиш з гідного чаклунського роду. Ні, Томе, ти далеко підеш, я ще не помилявся стосовно своїх учнів.
Маленький золотий годинник, що стояв у Слизорога на письмовому столі, пробив одинадцяту годину. Професор озирнувся.
— Ой, людоньки, невже так пізно? Розходьтеся, хлопці, а то вскочимо з вами в халепу. Лестранж, реферат має бути готовий до завтра, бо інакше — покарання. І тебе це стосується, Ейвері.
Хлопці один за одним виходили з класу. Слизоріг важко встав з крісла й поніс до письмового столу порожній келих. Шурхіт за спиною примусив його озирнутися; Редл і досі був у класі.
— Поспіши, Томе, бо ще хтось побачить, що ти не спиш о такій пізній годині, а ти ж староста...
— Пане професоре, я хотів щось вас запитати.
— То питай, хлопче, скоріше...
— Пане професоре, мені цікаво, що ви знаєте про... про горокракси?
Слизоріг задивився на Редла, пухкенькими пальчиками машинально погладжуючи ніжку келиха.
— Пишеш реферат із захисту від темних мистецтв?
Але Гаррі бачив — Слизоріг прекрасно розумів, що запитання не стосується шкільної програми.
— Не зовсім, пане професоре, — відповів Редл. — Я цей термін вичитав в одній книжці і не збагнув, що він означає.
— Ні... ну... навряд чи в Гоґвортсі можна знайти книжку, яка б детально писала про горокракси. Це дуже темні речі, надзвичайно темні, — сказав Слизоріг.
— Але ж ви, очевидно, все про них знаєте? Тобто чаклун вашого рівня... вибачте, я зрозумію, якщо ви не можете сказати... я просто впевнений, що крім вас ніхто цього не знає, тільки ви... тому й вирішив запитати...