А ще ми своїми вухами чули, що дехто саме тоді, як нитку їхнього життя Атропос обрізала, плакалися і жалкувалися, що Пантагрюель держить їх за горло, але то був зовсім не Пантагрюель, Пантагрюель зроду не був катом: це пантагрюеліон відбував замість мотузка і брав їх у зашморг; отож вони обмилились і допустились солецизму, а може, й синекдохи, взявши сам винахід за винахідника, десь так, як Церера згадується замість хліба, Бахус — замість вина. Присягаю вам усіма гострими слівцями, які всередині пляшчини, що охолоджується он у тім чані, що зацний Пантагрюель бере за горло лише тих, хто забуває спрагу гамувати.
А ще назва пантагрюеліон пояснюється подібністю, бо Пантагрюель прийшов на світ таким же високим, як наше зілля, зміряти його було легко, бо він народився у пору спраги, саме як цю траву косять і як Ікарів собака, гавкаючи на сонце, перекидає всіх троглодитами і заганяє в льохи і глибки.
Інша причина назви пантагрюеліона — його цілюща сила. Бо як сам Пантагрюель втілює у собі ідею та ідеал самої веселости (гадаю, що ніхто з вас, опияків, у цім не сумниться), то і в пантаґрюеліоні мені бачиться стільки моці, стільки снаги, стільки досконалосте, стільки чудових ефектів, що якби про його прикмети знали тоді, як дерева, за словами пророка, обирали собі царя, щоб він верховодив і радив над ними, пантагрюеліон зібрав би голосів найбільше.
Ба більше, якби Оксил, син Орія, породив з його сестрою Гамандрією це зілля, то воно потішило б його більше, ніж усі його восьмеро діток, яких так звеличили міфологи й увічнили їхні імена. Найстарша сестра дістала ім'я Лоза, а народжений пізніше син — ім'я Смоква, потім ідуть Ліщина, Дуб, Горобина, Каркас, Тополя і, нарешті, останній Берест, у свій час неабиякий хірург.
Про те, як сок пантагрюеліона, вичавлений і влитий до вуха, убиває всіх паразитів, породжених лепом, і огулом усе живе, що туди заповзло, я не оповідатиму.
Як ви налляте цього соку у цебро з водою, то вона зсядеться перед вашими очима, як молоко, — так сильно він діє; така зсіла вода помічна для коней, яких мучать кольки і обдимає.
Зварений у воді його корінь випростує стягнуте сухожилля, зведені суглоби, помагає від застарілої подагри і калічливого ревматизму.
Як вам треба притьмом гоїти опік, від окропу чи від вогню, то візьміть сирого пантагрюеліона, прямо з городу, і частіше його міняйте, аби він не присихав до рани, а про якісь апретури чи ліки забудьте.
Без нього жодна кухня не смакуватиме, жоден стіл не вабитиме, хоча б він вгинався від вишуканих страв, жодне ложе не тішитиме, хоча б воно сяяло золотом, сріблом, амброю, слонівкою і порфиром.
Без нього як би возили мірошники на млина зерно, а з нього привозили мливо? Без нього як би адвокати подавали позови до суду? Як би доставлявся гіпс до робітні? Без нього як би добувалася вода з колодязя? Без нього що б робили діловоди, копіїсти, секретарі і писарі? Хіба без нього не пішли б прахом хартії і папери ренти? Не припинилася б шляхетна штука книговидання? З чого б робилися підрамники? Як би бамкали дзвони? В нього вбираються ізіяки, в нього рядяться пастофори, весь рід людський передусім прикривається ним. Усі шерстисті дерева серів, бавовнярі острова Тилоса у Перському морі, арабська кіна, мальтійська лоза не одягли б стільки людей, скільки одна ця рослина. Вона краще за шкіру захищає вояків від холоду й дощу, прикриває театри й амфітеатри від спеки, опасує ліси і гаї на радість мисливцям; занурюється у воду, як річкову, так і морську, на користь рибалкам. Завдяки їй увійшли в ужиток усякі чобітки, полуботки, чоботи, камаші, черевики, патинки, пантофлі, сованці, капці. Завдяки їй натягуються луки й арбалети, виготовляються пращі. І, як буцім то була б рослина священна, вербенова, шанована манами і лемурами, без неї тіла померлих не ховають у сиру землю.
Скажу навіть більше. Істоти невидимі робляться завдяки цій рослині зримими, вловленими, захопленими, затриманими і нібито ув'язненими; як тільки вони вловлені і затримані, одразу величезні і важкі жорна починають легко крутитися на пожиток роду людському. Та ось що мене дивує: як це давні філософи за цілі віки не додумалися до такого дуже вигідного способу, тоді як на тодішніх мукомельнях мірошники просто надривалися.
З допомогою цієї ж рослини, уловлювача вітру, величезні оркади, просторі таламеги, могутні галієни, хіліандри і міріандри[380] знімаються з якоря і пливуть з волі стерничих.
Завдяки цьому ж таки зіллю невідомі нам давніше народи, з якими ми через природні умови, здавалось, вічно будемо роз'єднані й порізнені, тепер їздять до нас, а ми до них, а це ж навіть птахам зась, попри все їхнє легесеньке пір'я і вміння в повітрі ширяти, надане їм Природою. Тапробана побачила Лапландію; Ява узріла гори Рифейські; Фебол побачить Телем; ісландці та гренландці нап'ються з Євфрату; завдяки йому Борей бачив виталище Австрове; Евр одвідав Зефіра. Духи небесні, морські і земні божества — всі вразилися, силою благословенного пантаґрюеліона побачивши, як арктичні племена перед очима антарктичних перепливли Атлантику, поминули обидва тропіки, обпливли жаркий пояс, виміряли цілий зодіяк і перетнули екватор, бачачи перед собою на обрії обидва бігуни.
І вони вжахнулися, боги-олімпійці, і гукнули:
"Це Пантагрюель, дією свого зілля, навіює нам важкі думи, яких не навіювали нам навіть алоади. Він ось-ось жениться, заведе дітей. Змінити його долю нам годі, бо вона пройшла через руки і веретена фатальних сестер, дочок Потреби. Може, його діти (а чом би й ні?) відкриють іншу рослину, такої самої моці, і з її помоги люди доберуться до ширини граду, до дощових водометів і до кузні блискавок, вдеруться в розлоги Місяця, ступлять на терени небесних тіл і там осядуть, хто на Золотому Орлі, хто на Овні, хто на Короні, хто на Лірі, хто на Леві, сядуть з нами за стіл, пошлюблять наших богинь і таким робом самі стануть богами".
Зрештою боги надумали зібрати раду й поміркувати, як цьому зарадати.
Розділ LII
Як деякі гатунки пантаґрюеліона вогонь не бере
Розказане мною, як бачите, це щось неймовірне й дивовижне; і як ви дасте віру ще одній божистій силі священного пантаґрюеліона, то я оповім і про неї. А втім, повірите ви чи не повірите, байдуже; мені важливо сказати одну істину. Цю істину я вам і скажу. Однак, перш ніж до неї добратися, а шлях до неї кремнистий і крутий, я поставляю вам одне питання: як я у пляшку наллю два котили вина й одну котилу води і все це гарненько змішаю, чи здолаєте ви потім їх відокремити? Здолаєте ви порізнити їх так, аби у воді не було вина, а у вині води й аби збереглася така сама міра і того і того?