Підпливши до таламеги, ті, що сиділи в човні, гукнули:
— Шановні мандрівники! ви бачили й о г о? Ви й о-го бачили?
— Кого? — спитав Пантагрюель.
— Його самого,— в один голос відповіли остров'яни.
— А що він за один? — обізвався брат Жан.— Смертю бичачою присягаюсь — я порішу його враз!
Він гадав, що йдеться про якогось збіглого розбійника чи святотатця.
— Як? — вражено вигукнули всі четверо.— Ви не знаєте єдиного?
— Високоповажні добродії! — мовив Епістемон.— Ми знати не знаємо, про кого ви говорите. Поясніть, коли ваша ласка.
— Ми говоримо про сущого,— відповіли ті.— Ви бачили його?
— Сущий — це бог, так твердять наші богослови,— сказав Пантагрюель.— Ми, звичайно, не бачили його. Та його людськими очима й не побачиш!
— Пі, йдеться не про Всевишнього, не про того бога, що на небі! — заперечили папомани.— Йдеться про бога, який живе на землі. Його ви коли-небудь бачили?
— Щоб я пропав, коли вони говорять не про папу! — вигукнув Карпалім.
— Он воно що! —встряв до розмови Панург.— Я бачив на власні очі аж трьох пап. Проте ні добра, ні користі з того не мав.
— Як це —.трьох? — зчудовано перепитали папомани.— В святих декреталіях 137 мовиться, що папа може бути тільки .один.
— Так воно і є: я бачив не трьох заразом, а спершу одного, потім другого, потім третього,— пояснив Панург.
— О тричі, о чотири... о десять разів благословенні люди! — в невимовному захваті вигукнули папомани,— Ласкаво просимо! Ви — наші найдорожчі, най-любіші гості!
Папомани попадали перед мандрівниками на коліна й хотіли були поцілувати їхні ноги. Та ті не дали. Пантагрюель сказав, що ноги подобає цілувати тільки папі. Отож коли папа навідає острів Папоманію, вони припадуть йому до ніг.
— О, якщо нас ущасливить своєю появою його найвища, найсвітліша превелебність, ми влаштуємо гідну зустріч! — вигукнули папомани.
Пантагрюель тихенько спитав у човняра, хто ці люди. Той сказав, що це — представники чотирьох станів населення, яке живе на острові, і додав, що коли ми бачили живого папу, то нас тут прийматимуть напрочуд гостинно.
Пантагрюель переказав це Панургові, і той дуже зрадів.
— Нарешті я матиму хоч якусь користь від того, що бачив пап! — вигукнув він.
Не встигли мандрівники ступити на землю, як назустріч їм вийшов урочистий похід папоманів — чоловіків, жінок та дітей.
Ті четверо папоманів, що припливли до кораблів на човні, тричі крикнули:
— Вони його бачили! Вони його бачили! Вони його бачили!
— О щасливі людиі О люди, щасливі безмірно! — залунало у відповідь.
Захоплені вигуки не вщухали із чверть години. А потім до гавані прибув магістр тамтешньої школи з нав-чителями та школярами. Він одразу заходився шмагати школярів різками.
Такий звичай є і в Парижі. Коли за вироком суду вішають злочинця, на майдан приводять дітей і добряче їх шмагають, щоб у тих назавжди закарбувалося в пам'яті, як жорстоко карають злодіїв і душогубців.
Однак Пантагрюель, побачивши, що б'ють дітей, дуже розгнівався й мовив:
— Прошу — не бийте дітей! Як не перестанете, ми зараз же повернемось на кораблі й попливемо з вашого островаІ
Почувши Пантагрюелів голос, папомани вклякли на місці з великого дива: адже вони ніколи не чули такого гуку.
— Невже всі, хто сподобився бачити папу, стають отакими велетами й розмовляють так гучно? — обізвався перегодом якийсь однорукий горбань.— Ото шкода, що я не бачив його І Я теж би виріс і був би такий, як наш високошанований гість!
Нарешті з'явився правитель Папоманії єпископ Го-менац 138. Він їхав верхи на незасідланому мулові під зеленою попоною, а за ним — його почет з хрестами, знаменами, корогвами, кропильницями, смолоскипами.
Привітавшись з мандрівниками, Гоменац заявив, що підданці його ждуть не діждуться, поки божистий папа ущасливить їх своїми відвідинами. Але й тим прибульцям, що бачили папу, буде від них, папоманів, найшанобливіша шана, найприязніша приязнь, най-добріша добрість, найщедріша щедрість.
Гоменац теж хотів припасти Пантагрюелеві до ніг, але Пантагрюель навіть йому не дозволив цього зробити.
РОЗДІЛ XXXII
Про те, як Гоменац, єпископ папоманський, показав мандрівникам знебавпалі декреталії
Гоменац звернувся до нас із такою мовою:
— Священні наші декреталії радять і велять нам відвідувати спершу храм божий, а тоді вже шинок. Отже, ходімо до церкви, а потім — трапезувати.
— Ну, то ви, ваша превелебносте, йдіть уперед, а ми — слідом за вами,— сказав брат Жан.— Ви говорите як справжній християнин. На мою душу зійшла благодать, тож я й обідатиму з більшою охотою. Чудово зустріти гарну людину!
Над церковними дверима Пантагрюель та його друзі побачили величезну книгу, оздоблену діамантами й самоцвітами. Книга висіла на двох золотих ланцюгах, прикутих до склепіння. Це були декреталії.
Мандрівники замилувалися книгою. Пантагрюель доторкнувся до неї — адже він був велетенського зросту — й навіть погортав сторінки. Згодом він казав, що, коли торкнувся декрета лій, руки в нього якось дивно засвербіли і йому закортіло затопити в пику комусь із священнослужителів, навіть не одному, а кільком.
— Любі та шановні гостоньки! Ці декрета лії написано руками ангелів! — урочисто виголосив Гоме-нац.— Та ви, певно, у це не повірите.
— Так, щось не дуже віриться,— кивнув головою Панург.
— А проте, це щира правда! — вигукнув Гоменац.— Декрета лії впали з неба. Так, із самісінького неба! І ви, ті, що бачили папу, можете милуватися ними скільки схочете. Навіть більше — якщо забажаєте, вам дозволяється прикластися до них! Проте, згідно із заведеними правилами, перед цим належить три дні постити і дістати відпуст усіх гріхів. Так пишеться у знебавпалих декреталіях.
— Знаєте, ваша превелебносте,— мовив Панург,— як по правді, то ми вже бачили декрета лій без ліку! І на папері, і на пергаменті, і друкованих, і від руки писаних. То навіщо завдавати вам зайвого клопоту?
— Ні, таких декрета лій — ангелами написаних — ви ще не бачили! — палко заперечив Гоменац.— Тільки наші декрета лії справжні; решта — списані з них, та й годі! Я буду дуже щасливий прислужитися вам! Скажіть, чи згодні ви три дні постити й висповідатися?
— Висповідатися можна,— відповів Панург,— але постити, як на мене, ні до чого. Ми в морі вже так на-постилися, що павуки нам і роти павутинням заснували. А в брата Жана рот мохом поріс — бо він, бідолаха, довго не ворушив ні губами, ні щелепами.