Надто полюбляв Панург робити капості стражникам. Збере, бувало, гурт хлопців-молодців і поведе їх на якесь перехрестя. Там вони стоять і чекають на нічний дозор. Почують, що стражники наближаються,— схоплять який-небудь візок (їх залишали на вулицях городяни) та й пустять згори вниз просто на них. Ті — беркиць! А за Панургом та його приятелями вже й закуріло!..
Або ж насипле пороху там, де мають іти нічні дозорці. Як почує кроки — підпалить порох, а сам сховається. Стражники сахаються, підстрибують, відскакують — а Панург регоче!
А вчених мужів і богословів Панург просто ненавидів. Як здибає котрогось на вулиці — неодмінно втне штуку: то кине на капелюх кавалок гною, то лисячий хвіст або заяче вухо до сутани чи мантії причепить.
А під той день, коли всім богословам було загадано зійтися в університеті — послухати тлумачення догматів,— Панург виготовив суміш із часнику, гальба-нуму, асафетиди, кастореуму та теплого гною,— і рано-вранці вимастив нею дорогу. Годі й уявити страждання бідолашних магістрів! Із десятеро їх померло від чуми, чотирнадцятьох схопила проказа, вісімна-дцятеро вкрилися коростою...
Куртка, яку повсякдень носив Панург, мала двадцять шість кишень, великих і малих, і всі вони були напхом напхані.
В одній кишені лежала свинцева паця і гострий ножик; ним Панург зрізав гамани.
У другій — пляшечка з виноградним соком; ним Панург бризкав у очі перехожим.
У третій — реп'яхи з устромленими в них курячими та гусячими перами; Панург чіпляв їх людям на плащі та на капелюхи.
У четвертій — купа гачків та гачечків; ними Панург полюбляв зчеплювати чоловіків і жінок, коли стояв у тісній юрбі.
У п'ятій — трут, вогниво, кремені.
У шостій — кілька запалювальних скелець: стоячи в церкві на відправі, Панург наводив їх на якогось ревного богомольця.
У сьомій — нитки та голки; ними Панург виробляв таке, що й не сказати.
У восьмій — обценьки, шила, викрутки, відмички та інше причандалля; ним Панург відмикав найміцніші, найхитромудріші замки та засуви.
І в дев'ятій, і в десятій, і в п'ятнадцятій, і в двадцятій, і в двадцять шостій кишені щось лежало, і все було Панургові потрібне, і з цим усім він витворяв карколомні чудеса.
Якось, помітивши, що Панург невеселий, я сказав:
— Панургу, ви, певне, хворі. І я знаю, на що саме: в кишені у вас свище такий вітер, що вас протягло і ви застудилися. В мене є шість з половиною су. Візьміть — вони вам знадобляться.
— Ет, що ті гроші? Схочу — то матиму цього добра повну скриню. Адже в мене є філософський камінь: він притягує до себе гроші з чужцх гаманів, як магніт залізо. А чи не хотіли б ви купити індульгенцію? 73
— Як по правді, не дуже я турбуюсь тим, щоб на цьому світі гріхи відпустили. А що буде на тому — побачимо! — відповів я.— А проте, якби індульгенція коштувала не більше одного деньє 74, то купив би.
— Коли ваша ласка, позичте мені один деньє,— попросив Панург.
— Візьміть, даю від щирого серця.
Ми подалися спершу в церкву святого Гервасія. Я купив там одну індульгенцію. Панург купив їх не менше десятка. Потім пішли до собору Богоматері, тоді до святого Іоанна, далі до святого Антонія. І скрізь Панург прикладався до святих мощей, і скрізь купував індульгенції.
По дорозі додому ми зайшли у шинок, і Панург вивернув переді мною із десяток своїх кишень. В кожній було повно грошей.
Подумавши, що це мені ввижається, я перехрестився. Ні, гроші не зникли І
— Панургу, звідки у вас стільки грошей? — спитав я.
— Звідки ж, як не з церков! — відповів Панург.— На кожну тацю я клав усього один деньє. Таж ви знаєте: я махляр, а руки в мене дуже спритні. Отож ченцеві, який продавав індульгенції, здавалося, що я кладу велику монету. А другою рукою я брав здачу — десяток деньє, десяток ліарів, а може, й десяток дублів — скільки загребу... І так у всіх церквах, у яких ми з вами побували.
— Панургу, але ж вас чекають на тому світі довічні тортури! — вигукнув я.— Ви не тільки злодюжка, ви — святокрадець!
— Це як сказати! — заперечив Панург.— Невже ви гадаєте, що ті грошики зароблені ченцями? Де ж пак! До того ж, у мене з церковниками свої рахунки. Ви знаєте, що я колись вилікував папу Сікста 75 від тяжкої недуги? У нього була пухлина на нозі, і він міг до самісінької смерті бути кульгавим. А я його від тієї пухлини вибавив. За це папа пожалував мені щорічну ренту з церковної казни — півтори тисячі франків. Отож я сам, власними руками виплачую собі цю ренту із церковних баришів! А скільки грошиків прилипло до моїх рук за хрестового походу! Тисяч із шість," коли не більше! Бодай би мені заціпило, коли брешу!
— Куди ж вони ділися? — вигукнув я.— Адже тепер ви бідний, як церковний пацюк.
— Нікуди не ділися. Змінили хазяїна — тільки й тогої Довго розказувати, щось не дуже хочеться. Ну, я влаштовував шлюби старих бабусь — дуже було мені їх жаль! — із юнаками й давав за ними посаг — гроші. В судові процеси теж угатив чимало — люблю позиватися! І от що цікаво: хоч виграю, хоч програю — однаково мойети з рук пливуть! Зате весело! Кращої розваги, як на мене, й не буває.
Отакий був Панург! Як бачите, знав він не тільки шістдесят три способи добувати гроші, але щонайменше двісті чотирнадцять способів їх розтринькувати. Та й на прожиток треба було хоч щось та мати...
РОЗДІЛ VIII
Про те, як один учений англієць викликав Пантагрюеля на диспут і як його переміг Панург
Один учений англієць, на ймення Таумаст 76 прочувши, що в Парижі живе високовчений і високо-мудрий чоловік — Пантагрюель,— захотів із ним познайомитись і впевнитися, чи справедлива йде про нього слава.
Таумаст приїхав у Париж і подався до Пантагрюеля. Як глянув на нього, сахнувся — таких велетів він ніколи не бачив. Та, швидко оговтавшись, ґречно привітався й повів таку мову:
— Високоповажаний добродію! Чутки про твій надзвичайний розум і вченість докотилися до Англії. Тож я полишив вітчизну, дружину й дітей своїх та й прибув сюди, щоб побачити тебе й побесідувати про деякі питання філософії, геомантії та кабали77, яких я не можу осягнути й витлумачити. І якщо ти їх розв'яжеш, то я й мої діти, поки й нашого віку, будемо твоїми вірними рабами — бо ніякої іншої дяки не можу я тобі скласти. Я викликаю тебе на диспут! Але диспутувати хотів би не так, як тут, у Парижі, та й у всьому світі заведено: виголошувати довгі орації, декламувати, цитувати святе письмо чи великих філософів та письменників. Ми взагалі не будемо говорити. Жодного слова! Бо немає таких слів, якими можна б пояснити ті питання, що мене турбують. Ми будемо диспутувати на мигах. Отож ласкаво тебе прошу — завтра о сьомій ранку приходь на диспут у велику залу Наваррського колежу.