Зате залюбки згадував Пантагрюель бібліотеку святого Віктора 67, де прочитав силу-силенну книжок.
РОЗДІЛ IV
Про те, як Пантагрюель зустрів Панурга 68 і полюбив його на все життя
Якось Пантагрюель, гуляючи з друзями неподалік од абатства святого Антонія, побачив високого ставного чоловіка. Він був такий обірваний, ніби щойно відбився від цілої зграї собак, а обличчя — все в синцях.
— Бачите цього добродія?— спитав Пантагрюель у друзів.— Хоч він у лахмітті і весь побитий, я певен — роду він високого й багатого. А злигоднів, певно, зазнав у пригодах. Отже, він цікавий та допитливий, бо саме такі люди звичайно зазнають пригод — і добрих, і — куди частіше!— лихих!
Він підійшов до невідомого й сказав:
— Друже, прошу вас, зупиніться й дайте відповідь на те, про що я вас спитаю. Не бійтесь мене — я хочу вам допомогти. Хто ви, звідки й куди простуєте, як вас звати-величати?
Невідомий відповів:
— Юнкер! Готт геб зіх глюк унд хейль. Цуфор, лібер юнкер, іх ласе зіх віссен, дас да ір міх фор фрагг. Іст зін арм унд арбамрліх дінг, унд гер філь дарфон цу зазен, вельхес ейх фердрусліх цу герен 69.
— Шановний, я не розумію цієї мови,— сказав Пантагрюель.— Коли ваша ласка, говоріть іншою.
Тоді таємничий незнайомець мовив таке:
— Аль барільдім готфанс деш мін брін альбо дор-дін фальброт рангуам альбарас. Нін порт задікін альмукетін мілько прін аль ельмін ентот даль хебен ензуїм 70.
— Ви бодай щось зрозуміли?— спитав Пантагрюель у друзів.
— Анічогісінько,— похитав головою Епістемон.— Я такої мови не чув зроду. Сам біс її не втне.
— Шановний добродію!— знову звернувся Пантагрюель до невідомого.— Може, ці стіни вас і розуміють, але ми — ні.
Невідомий обізвався знову, і знову ніхто його не зрозумів.
— Що ціпком, що ковінькою!— зауважив після його тиради Епістемон, знизавши плечима.
— Ні в тин ні в ворота!— докинув Пантагрюель.— Може, ви вмієте говорити іще якоюсь мовою?
Незнайомець заговорив. Якими тільки мовами він не джерготів! Італійською, іспанською, англійською, голландською, датською, грецькою, латинською, іще якимись чудернацькими говірками. Тільки по-французькому не сказав жодного слова.
Пантагрюель та його друзі слухали, перезираючись, здивовано всміхаючись, і не могли зупинити незнайомця.
— Може, він шотландець?— мовив нарешті Карпа-лім.
— Ні, не схоже,— заперечив Евсфен.— Мабуть, такою мовою розмовляли готи.
— Як на мене,— знову озвався Карпалім,— він говорить по-грецьки.
— А мені здається, що це мова моєї рідної Утопії,— зауважив Пантагрюель.— Принаймні звучання подібне.
Кінець кінцем усім їм урвався терпець. До того ж, у вухах лящало й дзвеніло від харамаркання незнайомця.
— Ну, годі, вже, годі! — вигукнув Пантагрюель.— Як жаль, що ви не знаєте французької мови!
— Чому це не знаю! — стрепенувшись, відгукнувся невідомий.— Ще й як знаю! Це ж моя рідна мова! Я народився і виріс у зеленому саду Франції — в Турені.
— Отак би зразу й сказали! О, який я радий! Ну, то як же вас звати, що ви за один, звідки й куди вам шлях стелеться?— допитувався Пантагрюель.— Слово честі, ви мені так до серця припали, що я довіку не хотів би з вами розлучатися — звичайно, як на те ваша ласка буде.
— Мосьпане, коли мене хрестили, то нарекли Па-нургом,— весело відповів незнайомець.— А повертаюсь я із турецького полону. Я залюбки повідав би вам зараз свої пригоди: вони — свята правда! — дивовижніші навіть за Одіссеєві. Та раз ви хочете взяти мене з собою — я охоче на це пристаю і не покину вас нізащо, хай би навіть вас до пекла тягли, то й розповім усе при нагоді. Я, правду кажучи, голодний, як вовк, аж зуби клацають, аж у горлі судомить. Звеліть мене нагодувати. От побачите, як я наминатиму!
Пантагрюель повів Панурга до себе додому й наказав принести наїдків та напитків.
Панург повечеряв, ліг, ситий та вдоволений, спати і прокинувся другого дня перед самісіньким обідом. Не встиг Пантагрюель і рота роззявити, як його новий товариш уже сидів за столом і трапезував.
РОЗДІЛ V
Про те, як Пантагрюель розсудив двох дворян — позивача Плазувана і відповідача П'янюго
Під ту саму пору в паризькому суді позивалися двоє шляхетних дворян — Плазуван і П'янюго. Суд збирався кілька разів і нічого не розсудив — така заплутана, безглузда й темна була справа. Я й розказати про неї не беруся, бо не спроможусь вибратися з тієї химерії...
Сам король втрутився у справу. Він звелів скликати на раду чотирьох великорозумних членів різних парламентів, усю Вищу раду і всіх найзнаменитіших професорів — не тільки французьких, а й італійських та англійських. Сорок шість тижнів вони радилися, але справи так і не розв'язали. До того досперечались, що в них уже й голови замакітрились.
Нарешті один із учених сказав:
— Шановне панство! Як на мене, ми тут даремно тринькаємо гроші. Що глибше ми вивчаємо справу, то більше в ній заплутуємося. Ні берега не видно в ній, ні дна. Хоч і сором признатися — але ради ми тут не дамо! Тож ось що спало мені на думку: тут, у Парижі, живе магістр Пантагрюель! Він брав участь у найвизначніших публічних диспутах, і його мають за наймудрішого та найученішого мужа у всій Франції. Хай він прийде на нашу раду! І якщо вже не розсудить справи — значить, ніхто й ніколи її не розсудить.
Всі охоче погодилися, запросили Пантагрюеля до суду й виклали йому справу — хай винесе свій рішенець. Йому було віддано всі документи — такий величезний віз паперів, що його не зрушили б з місця й чотири осли.
Пантагрюель, не глянувши на папери, сказав, що він перш за все хоче послухати позивача й відпрвіда-ча. Що ж до паперів — хай їм біс! їх треба спалити, та й край...
Так і зробили. Папери спалили, а Плазувана й П'янюго викликали до суду.
Пантагрюель уважно вислухав обох — спершу одного, потім другого, тоді став походжати туди й сюди по залі. Він мислив, міркував, розважував. Так заглибився в роздуми, що навіть уряди-годи верещав, мов осел, якому надто туго затягнули попруги.
Нарешті Пантагрюель сів на своє місце й виголосив:
— Присудити позивача до трьох повних склянок сиру — розбавленого, розведеного, розкаламучено-го, приправленого, присмаченого, пригірчиного, присолодженого,— відповідно до тутешнього звичаю! Вищезгадані склянки сплатити в травневій половині серпня!