— Дзенннь!.. дзенннь!..— глухо гуло крізь щілини в вікні й у дверях.
Шахтар підвів голову.
— А!.. ледацюга я! — скрикнув він і вдарив себе в груди кулаком.— Хіба я людина?.. Людина я?.. Ніщо...
Він став, наступивши притім котові на лапу, аж кіт страшенно заверещав, підійшов до ліжка й припав до небіжки.
— Явдохо... дружино моя вірная! прости, прости... Ах, краще б я... а!.. На кого ж ти нас покинула?.. Гараська на кого покинула?.. Гріх тобі буде, Явдохо, на тім світі! А я прохвост! Нехай мене покарає усевишній Бог. Хіба я оце роботи шукав, покинувши вас отут?.. У кума пиячили, поганці... Проклятий!..
Гараськові холодно було долі: він виліз на припічок і сидів, зібгавшись та хлипаючи. Довго ще слухав він, як батько проклинав і лаяв себе, підрядчика, що не давав роботи, старшого, що перегнав їх з хати в цю гидку землянку, кликав матір, припадаючи головою до неї, плакав, кляв свою долю шахтарську і знов плакав. Так і заснув Гарасько під п'яну батькову говірку. І снилося хлопцеві, що він вже великий-великий, що його настановлено машиністом, і він їздить на "кукушці", а Левко й Колька так само малі, як і були, просять, щоб він покатав їх; та ні, не можна: ще попадають — крий Боже! — й їх заріже колесами...
Прокинувся Гарасько від гомону й метушні в землянці. Здивованими очима оглядав він юрбу жінок, здебільшого стареньких, що клопоталися — хто коло печі, хто підмітаючи долівку, хто біля столу, що стояв уже серед хати.
На столі, гарно вбрана, покрита чимсь білим, лежала Гараськова мати з спокійним, застиглим навіки, байдужим до всього обличчям; худі руки з тонкими жовтими пальцями було згорнено на грудях. Між пальці встромлено хрестик, зліплений з воскових свічок. Пахло ладаном.
Гарасько вгледів і заголосив, бо пригадав усе.
— Цить, цить, синку!
До нього підійшла чиясь старенька бабуся й ласкаво погладила по голівці. Гарасько й перше бачив її не раз, та не знав, хто вона. Підходили й інші, цікавились, ніби не бачили його ніколи.
— Прокинувся вже?
— Прокинувся, сирітка? — розпитували вони одна поперед одної.
"Сирітка"... Це ж що воно таке? — промайнуло Гараськові в голови.— І батько вчора щось таке саме мурмотів. Хіба, як мати вмерли, то його не Гараськом зватимуть, а сиріткою? Він не хоче...
— Треба, сину, вмитись, прибратись,— лагідно говорила; та сама бабуся.— Сьогодні такий день, Гарасю...— Сльози блиснули на очах у бабусі; інші жінки, слухаючи бабусю, хлипали.— Великдень сьогодні...
— Великдень? — мимоволі вихопилося в Гараська.— А чому ж у нас нема крашанок і паски?
— Буде, все буде, голубчику. Тільки ходім, я причепурю тебе трохи.
Бабуся вмила Гараська. Левкова мати дістала з вузла чистеньку сорочечку, штанці, й бабуся хутко зодягла його, потім розчісувала й боляче скубла.
— Ну, тепер — Христос воскрес!.. Сьогодні Великдень, Гарасю.
Вона поцілувала його в губи й ткнула йому в руку писанку; інші жінки теж похристосувались і дали по крашанці. Бабуся піднесла його до матері.
— Похристосуйся, Гарасю, з ненькою: так годиться.
Гарасько поцілував неньку в холодне обличчя. Бабуся посадила його на припічок, врізала шматок паски, дала ще одну крашанку й сказала:
— Розговійся, сину,— це свячене.
— Де татко? Вони вже розговлялись?
— Вже, вже, сину. Їж на здоров'я. Татко незабаром вернеться.
Гарасько був дуже голодний: вчора він пообідав самим шматком сухого хліба й більш нічого не їв. Баби посідали на лаві, попідпирали голови руками, й тихо шепталися, поглядаючи інколи на Гараська. Ласкава бабуся вигорнула з печі в черепок скільки жарин, посипала їх ладаном, і запашний, задушливий дим хвилями загойдався по землянці. Потім бабуся підсіла до інших жінок і теж щось говорила їм пошепки; Гараськові здавалося, ніби вони боялись збудити небіжку, що лежала з таким спокійним, задумливим обличчям. Прийшла Кольчина мати, поцілувала покійницю, підійшла до жінок і тихо про щось розпитувала їх, хитаючи головою та втираючи сльози.
Увійшов батько Гараськів з другим шахтарем, Чужий дядько став хреститись, а батько підійшов до Гараська, похристосувався й, дивуючись, оглянув його з голови до ніг.
— Спасибі вам,— озвався потім до жінок і вклонився низенько,— спасибі, що не забули сирітки...
Він сів на ослоні в кутку й замислився. Сльози одна за одною котились йому по вусах, по бороді.
— Знов "сирітка",— думав Гарасько. Він стрибнув з припічка й хотів бігти на вулицю, бо давно вже чув дзвінкі дитячі голоси.
— Ось на, Гарасю,— промовила Кольчина мати й наділа на нього стареньке пальто: ще вчора Гарасько бачив його на Кольці. Потім вона насипала йому в кишеню гостинців,— оріхів і пару цукерок,— а на голову наділа шапку.
— Подякуй же ти! — гукнув батько.— Поцілуй у руку.
— Спасибі,— прошепотів Гарасько й несміливо поцілував у руку Кольчину матір: потім вибіг з хати.
На вулиці світило сонечко; земля, злегка підмерзлая за ніч, потроху відтавала. Дзвінко, мов розбиті шибки, тріскався під хлопчачими чобітками лід на калюжах. Не переставаючи, дзвонили в церкві всі дзвони. Хлопці грались "в кота": вони позлізали на одну землянку й звідтіля, як з гори, котили крашанки. На Гараська вони ще звернули ніякої уваги.
Він підійшов до них ближче, витяг з кишені горішок і гучно розкусив. Хлопці навіть не глянули.
— Еге, а в нас мати померли,— похвалився Гарасько.
Колька зупинився, подивився на нього й промовив:
— А чиє ото ти пальто зодяг? Га?
— Це мені твоя мати подарувала,— відповів Гарасько.
— Подарувала,— перекривив Колька.— Ще й хвастатимеш! Геть, не заважай.
Гарасько стояв і дивився, як вони гралися.
На майдані, біля гойдалки, стояли купками дівчата я хлопці, молоді шахтарі. Хтось грав на гармонії, декотрі співали; дівчата лущили насіння, гойдалися. Гарасько хотів піти туди, та побачив, що до їхньої землянки під'їхала якась пишна пані з двома паненятами, хлопчиком і дівчинкою. Він побіг назад, додому. Пані вилізла з фаетона й пішла в землянку, щось наказавши дітям: Гарасько не зрозумів, що саме, бо такої мови зроду не чув. Він став біля землянки, витяг цукерку я показав паненятам. Ті зглянулися один до одного й засміялись. Гарасько теж усміхнувся й заховав цукерку. Довго він стояв, дивився на них і думав, чим би їх ще здивувати.