Тут був для мене якраз слушний момент, щоб устряти зі своїм безплотним голосом і промовити: "Бетховенської Дев'ятої симфонії він напевно не написав би".
Фон Кляйст спробував трохи пожартувати, але це в нього не дуже вийшло, коли він сказав:
— Як капітан судна, я наказую вам плакати тільки у тих випадках, коли є підстава. А зараз нема чого плакати!
— Він був мій чоловік,— скиглила Мері. — Я сприйняла церемонію одруження, яку ви здійснили, дуже серйозно. Смійтеся собі, якщо хочете.
Уейт лежав тоді там, де його застала смерть, до холодильника його ще не затягли.
— Він чимало дав цьому світові і ще дав би багато, коли б ми змогли його врятувати,— додала Мері.
— А що ж такого визначного цей чоловік дав світові? — поцікавився чоловік
— Він знав про вітряки більше, ніж будь-хто з нині живих,— сказала вона. — Він говорив, що можна позакривати всі вугільні та уранові шахти: завдяки самим лише вітрякам можна перетворити найхолодніші закутки планети на такі ж теплі, як Майамі у Флоріді. А ще він був композитором.
— Справді? — здивувався капітан.
— Так, він написав дві симфонії.
Мені це твердження здалося пікантним — у світлі сказаного вище виходить, що Уейт у свою останню земну ніч претендував ще й на роль автора двох симфоній. А Мері, розповідаючи далі, запевняла, що, коли повернеться додому, неодмінно поїде до Мус-Джо й розшукає ті його симфонії, які ніколи ще не виконувались, і спробує знайти оркестр, щоб зіграв їх уперше.
— Віллард був такою скромною людиною! — зітхнула вона.
— Мабуть, що так,— погодився капітан.
Через сто вісім годин капітан виявить, що перебуває в стані безпосередньої конкуренції з отим зразком чеснот.
— Якби Віллард був живий,— казала Мері,— він напевне знав би, що робити. Капітан тоді вже остаточно втратив самоповагу, і вона більш ніколи — хоч жити йому судилося ще тридцять років — до нього не повернеться. Ну хіба не справжня трагедія? Він відчував, що глузування Мері його принижує.
— Я справді ладен вислухати будь-яку пораду,— промовив він. — Ви тільки скажіть, що саме зробив би цей пречудовий Віллард, і я з величезною радістю вчиню саме так. '
На той час він уже відмовився від послуг свого мозку й вів судно лише за порадами душі, час від часу міняючи курс. Будь-якийсь острівець, навіть завбільшки з носовичок, викликав би в капітана сльози вдячності. Та ні, сонце, яке щойно було просто попереду, потім — з лівого борту, за кормою, і з правого борту, вкотре вже заходило за обрій.
На нижній палубі Селіна Макінтош кликала собаку
— Казашко-о-о! Казашко-о-о! Хтось бачив мою Казашку? Мері гукнула у відповідь:
— Тут, нагорі, її нема!
Потім вона, намагаючись уявити собі, що зробив би "Віллард", дійшла думки, що, може, "Мандаракс" здатний виконувати функції, крім годинника та перекладача, ще й радіоприймача та передавача. І вона порекомендувала капітанові спробувати викликати допомогу.
Капітан не знав, що цей прилад — "Мандаракс". Він думав, то "Гокубі", а "Гокубі" лежав у нього вдома в Кіто, в шухляді разом із носовичками, запонками для манжет, шпильками для краваток та кишеньковими й наручними годинниками. "Гокубі" йому подарував брат іще торік на Різдво, та капітан так і не зумів приладом скористатися. Для нього то була ще одна іграшка, про яку він добре знав одне: це — не радіо.
Тож фон Кляйст зважив на долоні прилад, гадаючи, що то "Гокубі", й мовив до Мері:
— Ладен собі правицю відтяти, якщо цей мотлох може правити за радіо! Присягаюся, що навіть найсвятішому Віллардові Флемінгу не вдалося б ані отримати, ані передати якесь повідомлення за допомогою "Гокубі".
— Може, пора вже вам покинути оцю свою впевненість в усьому на світі?! — вигукнула Мері,
— Ця ідея вже спадала мені на думку,— погодився він.
— То пошліть сигнал SOS. Кому від цього буде шкода?
— Ніякої шкоди, звичайно, не буде,— промовив капітан. — Місіс Флемінг, ви маєте цілковиту рацію. Це напевне не завдасть нікому шкоди. — І він заговорив у мініатюрний "Мандараксів" мікрофон слово, яке мільйон років тому правило за міжнародні позивні для судна, що зазнало біди:
— Mayday, Mayday, Mayday'.
По тому повернув "Мандаракс" екраном до себе, щоб прочитати разом із Мері відповідь, якщо вона з'явиться. Сталося так, що капітан натиснув на кнопку, якої в "Гокубі" не було і яка тут, у "Мандараксі", пробуджувала до життя весь інтелектуальний набір цитат, що їх прилад мав на кожну тему, зокрема й на травень місяць. Тому на маленькому екрані з'явились, збивши обох з пантелику, такі зовсім незрозумілі рядки:
В розбещенім травні
Кизил, каштан та квітуче іудине дер^ во їстимуть, питимуть, ділитимуть У шелесті листя...
Т.С. Еліот (1888-1965)
7
На мить капітанові й Мері здалося, що вони ввійшли в контакт із зовнішнім світом, хоч жодна відповідь на сигнал SOS не надійшла б так швидко й у такій літературній формі.
Тож капітан повторив виклик:
— Mayday! Mayday! Зазнає лиха "Баійя де Дарвін", координати невідомі. Хто мене приймає?
На це "Мандаракс" відповів:
Травень наступного року буде напевне чудовий. Авжеж, та й нам годі буде вже двадцять чотири
А.Е. Хаусмен (1895-1936)
І тоді стало ясно, що слово "травень" викликає потік цитат із самого приладу. Капуган замислився над цим. Він усе ще вважав, що тримає в руках "Гокубі" — може, трохи складнішої моделі, ніж той, що був у нього. Як же мало він знав! Збагнувши, що прилад реагує на слово "травень", він спробував "червень".
І "Мандаракс" відреагував:
Червень повсюди теплом вибухдг. Оскар Хеммерстайн ІІ (1895-1960)
— Жовтень! Жовтень! — вигукнув капітан. І "Мандаракс" відповів:
Небо—як попіл, жалобу пророчить;
Листя жовте за кожним кроком, Листя мертве за кожним кроком... То сталось сумної жовтневої ночі. Тільки я не пригадую року. Едгар Аллен По (1809-1849)
Отакі-то справи були з "Мандараксом", хоч капітанові все ще здавалося, що це — "Гокубі". І Мері заявила, що краще знов полізе на найвищу щоглу, де був спостережний пост—так зване "вороняче гніздо",—щоб угледіти бодай що-небудь.
Але перед тим, як полізти, вона пустила капітанові ще одну шпильку — спитала, який саме острів має побачити. Адже протягом усього третього дня їхнього плавання капітан тільки те й робив, що називав острови, які нібито лежать за обрієм — там, куди прямує судно. "Дивіться добре, скоро має з'явитися Сан-Крістобаль або, може.Хеновеса—залежно від того, чи далеко ми запливли на південь",— казав він, а згодом з такою ж упевненістю проголошував уже зовсім інше: "Ага! Тепер я знаю, де ми! Ось-ось побачимо острів Худ — єдине на Землі місце гніздування хвилястих альбатросів, найбільших птахів на всьому архіпелазі". І так цілий день.