Однак уже через п'ять діб у відкритому морі виявиться, що у непроглядній пітьмі машинного відділення щось вельми негаразд.
Розшукуючи по всій каюті бодай якийсь одяг, щоб прикрити голе тіло, капітан, звичайно, не мав наміру виходити в море. В каюті не знайшлося навіть носовичка чи махрової серветки. Так капітан уперше відчув, що таке брак тканин;
тоді це була для нього просто незручність, але згодом той брак гостро позначатиметься на його подальшому житті протягом усіх тридцяти років, які йому ще залишились. Він не матиме чим захистити тіло ні від сонця вдень, ні від прохолоди вночі. Як же він і решта перших колоністів заздритимуть Акіко, дочці Хісако,— адже в тої буде хутряний покрив!
Усі, крім Акіко, доки вона сама не народить пухнастих дітей, змушені будуть удень носити ламкі накидки й капелюхи з пір'я, перев'язаного риб'ячими кишками.
А "Мандаракс" казав зовсім протилежне:
Людина — це двонога істота без пір я
Платон f427? — 347 до н e.)
Нишпорячи по каюті, капітан не втрачав спокою. Тут, на носі судна, із душа ще крапала вода, і капітан прикрутив кран. На це його влада, що там не кажіть, іще поширювалась. Стриманість завжди була одна з його головних рис. Як я вже казав, травна система в капітана ще мала що перетравлювати. Та ще важливіше для нього було те, що тепер від нього ніхто нічого не очікував. Ті, що розграбували судно, майже всі мали численних і страшенно бідних родичів, і вони вже починали закочувати очі, ляпати себе по животах і показувати від горла вниз, як це робили дівчатка канка-боно.
Не втрачав капітан і свого славнозвісного почуття гумору, задовольняти яке йому було тепер легше, ніж будь-коли. Чого це він має вдавати, ніби життя — серйозна річ? Адже на судні не лишилося навіть щурів. А втім,'на "Баійї де Дарвін" щурів ніколи й не було, що можна вважати ще однією удачею для людства. Бо якби щури зійшли разом із першими поселенцями на берег Санта-Росалії, то людям не було б чого їсти вже за якихось півроку.
А потім, доївши все, що зосталося б від людей та від себе самих, щури й собі вимерли б.
Сказав "Мандаракс":
Щури І
Котів і псів пороздирали всіх тієї хмурої пори,
В колисках немовлят кусали,
З чанів повиїдали всі сири
І кухареві в ополоник устромляли писок — суп хлебтали,
Барильце тріснули ікри,
Чоловікам в брилі шмигали, як до власної нори,
Жінкам псували вечори,
Бо навіть їхнє щебетання
В гидкому гинуло вищанні —
Вели симфонію щури.
Роберт Браунінг (1812-1899)
Розумні капітанові пальці, нишпорячи в кромішній темряві на носі судна, намацали десь на бачку в туалеті півпляшки коньяку. Це була взагалі остання пляшка, яка ще збереглася на борту, а її вміст — єдина речовина від носа до корми й від спостережного поста на щоглі до кіля, яку людська істота здатна була перетравити. Кажучи про це, я, звичайно, не припускаю можливості канібалізму. І не беру до уваги того факту, що сам капітан був цілком придатний для їжі.
І саме коли капітанові пальці міцно вхопили шийку пляшки в темряві, щось велике дуже владно штовхануло "Баійю де Дарвін". Почулися чоловічі голоси з нижньої, човнової палуби. А було ось що: команда буксира, який доставив пальне та харчі на колумбійське вантажне судно "Сан-Матео", тепер вирішила позбавити "Баійю де Дарвін" двох рятувальних шлюпок. Матроси перетяли носові швартови "Баійї", і буксир підштовхував її ніс у бік затоки, щоб можна було спустити на воду рятувальні шлюпки з правого борту.
Тож тепер "Баійю" з Південноамериканським материком з'єднував лише один кормовий трос. Висловлюючись поетично, той кормовий трос став білою нейлоновою пуповиною всього сучасного людства.
Капітан, як і я, цілком міг бути духом на "Баійї де Дарвін". Люди, що скидали наші рятувальні шлюпки, навіть не підозрювали, що на борту є жива душа.
Знову самотній, як не рахувати мене, капітан поспішив напитися. Яке це тепер мало значення? Буксир разом із рятувальними шлюпками, що слухняно пливли за ним проти течії, зник. "Сан-Матео", весь ілюмінований, немов різдвяна ялинка, і з тарілкою радіолокатора, що оберталась над капітанським містком, теж зник, але за течією, тож тепер капітан міг кричати зі свого містка що завгодно, не привертаючи нічиєї уваги. Тримаючись за штурвал, він заволав у осяяну зорями ніч: "Людина за бортом!" То він мав на увазі себе.
Не чекаючи наслідків, капітан натис пускову кнопку лівого двигуна. З корабельних надр почувся приглушений низький гуркіт великого дизельного двигуна при повному здоров'ї. Капітан натис праву пускову кнопку — і вдихнув життя у двигун-близнюк. Ці надГйні, покірливі раби народилися в Колумбусі, штат Індіана, неподалік від Індіанського університету, де Мері Хепберн здобувала свій магістерський ступінь із зоології.
Світ тісний.
Дизелі працювали, і це був для капітана ще один привід назюзюкатися коньяку. Він вимкнув двигун, і добре, що зробив це. Бо якби вони розігрілися, температурна аномалія напевно привернула б увагу електронних приладів перуанського винищувача-бомбардувальника, що чатував у стратосфері. Ми у В'єтнамі теж мали такі чутливі на тепло прилади, які виявляли людей або принаймні великих ссавців у цілковитій темряві — завдяки тому, що їхні тіла трохи тепліші за оточення.
Одного разу я викликав шквал артилерійського вогню на буйвола. А звичайно то були люди, які намагалися підкрастися до нас і, коли пощастить, убити. Що то було за життя! Я б залюбки покинув усю свою зброю й, замість воювати, став би рибалкою.
Такі самі думки юрмились і в голові капітана, який стояв на містку: "Що це за життя!" тощо. Ситуація кумедна, звичайно, хоч йому було не до сміху. Життя його, міркував він, уже відміряло своє, довело, що він нічого не вартий, і ладнр ось-ось покинути його тлінне тіло. Як же мало він знав!
Капітан вийшов на корму й став босоніж на голій сталі ближче до містка та офіцерських кают. Тепер, коли на палубі не залишилося килимів, було добре видно, навіть при зоряному світлі, позатикані отвори для зброї. Я сам зварював на тій палубі чотири сталеві листи. Проте більша частина моєї роботи, до того ж найточнішої, була глибоко всередині.