А Джеймс Уейт знову виступить у ролі захисника дітей. Він прикрив власним тілом переляканих до смерті дівчаток канка-боно, що збилися в проході. Щоправда, Уейт мав намір урятувати, як пощастить, тільки себе, але Мері Хегіберн схопила обидві його руки й притягла до себе, так що вони утворили наче живу фортецю. Якби по автобусу літали скляні скалки, вони поранили б тільки їх двох, але не дівчаток.
Сказав "Мандаракс":
Тому, хто зложить життя за ближніх своїх, більша любов дарована буде, Св.Ііоанн І(4 до н.е. — 30?)
Саме коли Уейт стояв у цій позі, в його серці почалося мерехтіння, тобто тонкі серцеві волоконця безладно засіпалися, внаслідок чого кровообіг у судинах порушився. Тут знов-таки далася взнаки спадковість. Уейтові не привелося про це дізнатись, але його батько й мати,— а вони були водночас батько й дочка,— померли від серцевих хвороб, що скосили обох відразу після сорока років.
Людству пощастило, що Уейт помер раніше, ніж міг би взяти участь у парувальних іграх на Санта-Росалії. А втім, великого сліду ц'е не лишило б, адже, навіть успадкувавши його серце, схоже на бомбу сповільненої дії, люди все одно не жили б дуже довго й не дочекалися б вибуху цієї бомби. Нині того, хто доживе до Уейтового віку, вважають справжнім Мафусаїлом.
У порту тим часом інший натовп — інший чутливий орган соціальної системи Еквадору — позбавляв "Баійю де Дарвін" не тільки її їстівних припасів, а й телевізорів і телефонів, радарів і сонарів, радіоприймачів і електричних лампочок, компасів і туалетного паперу, килимів і мила, кухонного начиння й посуду, морських карт і матраців, підвісних моторів, надувних човнів і такого іншого. Ці герої боротьби за виживання намагались навіть украсти лебідку, що піднімала та спускала якорі, але тільки завдали їй непоправних пошкоджень,
Принаймні рятувальні шлюпки вони залишили, але без аварійних запасів провіанту.
А капітанові фон Кляйсту, який побоювався за власне життя, довелося в самих спідніх залізти аж на спостережний пост на щоглі.
Натовп біля готелю "Ельдорадо" обтік автобус, наче припливна хвиля, і він залишився, як судно, викинуте на берег. Тепер автобус міг їхати куди завгодно. Поруч нікого не було, якщо не рахувати кількох чоловік, що лежали там і сям, поранені або вбиті під час цього штурму.
Отож 'Зігфрід фон Кляйст, героїчно тамуючи спазми й нехтуючи галюцинаціями — симптомами хореї Гентінгтона,— зайняв місце водія. Він вважав за краще, щоб його десятеро пасажирів зоставались у проході на підлозі, невидимі знадвору, й заспокоювали одне одного теплом своїх тіл.
'Фон Кляйст запустив двигуни й переконався, що бак з бензином повний. Ввімкнув кондиціонер. Потім оголосив англійською мовою — єдиною, якою міг порозумітися хоч з кимось із пасажирів,—що за хвилинку-дві в автобусі стане досить прохолодно. Виконати цю обіцянку він міг.
Вже сутеніло, і він увімкнув фари.
Десь у цей час Перу оголосило війну Еквадорові. Два перуанські винищувачі-бомбардувальники вже були над еквадорською територією — один з ракетою, націленою на радарні сигнали з Гуаякільського міжнародного аеропорту, а другий — на радарні сигнали з військово-морської бази на галапагоському острові Бальтра, цьому лігвищі одного учбового вітрильника, шести кораблів берегової охорони, двох океанічних буксирів, патрульного підводного човна, сухого доку, а в цьому доці — викинутого на мілину ескадреного міноносця. Той міноносець був найбільшим судном усього еквадорського флоту, як не рахувати "Баійї де Дарвін".
Сказав "Мандаракс":
То був найкращий із часів, то був найгірший із часів, то була доба мудрості, то була доба глупоти, то була епоха віри, то була епоха безвіря, то була пора Світла, то була пора Темряви, то була весна надії, то була зима розпачу, все було перед нами, нічого не було перед нами, ми всі рухалися просто на небеса, ми всі рухалися просто в зворотний бік. Чарїі Діккі'нг (1812 — 1870)
33
Іноді я розмірковую над тим, що сталося б з людством, якби до перших поселенців на Санта-Росалії належали геть усі із запланованого списку пасажирів "Круїзу віку до витоків природи" й команда судна. Щоб там були, звісно, й капітан фон Кляйст, Хісако Хірогуті, Селіна Макінтош та Мері Хепберн, але замість дівчаток канка-боно — моряки й офіцери, а також Жаклін Кеннеді-Онассіс й доктор Генрі Кіссінджер, Рудольф Нуреєв і Мік Джеггер, Палома Пікассо й Уолтер Кронкайт, Боббі Кінг, Робер Пепен, цей "найкращий шеф Франції", і, звичайно ж, Ендрю Макінтош, Дзендзі Хірогуті та багато-багато інших.
Острів витримав би стільки людей, хоч і ледве-ледве. Була б, гадаю, боротьба, були б бійки, може, й убивства, якби забракло їжі чи води. І дехто, мабуть, міркував би собі, що природі чи ще там комусь було б вельми до вподоби, якби він вийшов переможцем. Та з погляду еволюції їхнє виживання не варте було б ламаного шеляга, коли б вони не розмножувались, а більшість жінок у списку пасажирів уже вийшли з дітородного віку, отож навіщо було за них боротись?
Перші тринадцять років на Санта-Росалії, поки не досягне зрілості Акіко, єдиними жінками дітородного віку будуть, по суті, незряча т'еліна, Хісако Хірогуті, яка на той час уже народить дитину, всю вкриту хутром, та ще троє нормальних. Тож мабуть, усіх їх запліднили б переможці, навіть усупереч їхній волі. Але кінець кінцем, гадаю, не було б великої різниці, які саме самці стали б запліднювачами—Мік Джеггер, доктор Генрі Кіссінджер, капітан чи якийсь юнга. Людство нині однаково було б майже таким, яким воно є.
Зрештою, вижили б усе одно не найзавзятіші борці, а найуміліші рибалки. Такі-от справи тепер на островах.
Були ще живі омари, виловлені біля узбережжя штату Мен,— теж на волосину від того, щоб випробувати Галапагоським архіпелагом свою здатність вижити. До того, як "Баійю де Дарвін" було розграбовано, їх налічувалося дві сотні, і вони сиділи в резервуарах із солоною водою та штучною вентиляцією, які стояли в трюмі.
Води навколо Санта-Росалії були для них напевно достатньо холодні, але, мабуть, надто глибокі. Про цих омарів можна було сказати так: вони схожі на людських істот тим, що, коли голодні, можуть їсти майже все.