Ви думаєте він і справді Галаганчик? Ні, він просто Петько. Це його мати Галаганчиком прозвала, ще як зовсім малий був. Півень такий у дворі ходив. Ґалаґан, куряча порода, цибатий і шия гола. Щоб красунь був — не можна сказати, але Уляна його шанувала за голос. Кукурікне — увесь колгосп розбудить. Так от, у Петька теж такий голосок був, не дуже спокійний: як заспіває в колисці "уа" — з хати тікай. Уляна його Галаганчиком і прозвала, як того півня. Зараз Петькові аж сім років, а його й досі так звуть.
Але справа, звісно, не в цьому. Уранці вносили в хату лантухи. Вони були повнісінькі і, мабуть, дуже важкі, батько аж кректав, ставлячи їх під стіну
— Подякуй, Галаганчику, матері,— сказав він, посміхаючись,— не вона стільки заробила.
Мішків було кілька. Хитрий дядько Мирон каже, що у всіх мішках цукор. Невже і в тому найбільшому теж цукор?
Галаганчик вибрав зручну хвилину і гвіздком проколупав у лантусі дірку. Це треба було зробити дуже швидко, бо щохвилини хтось міг увійти в хату. Та нічого, впорався спритно.
З дірки цівочкою посипався білий блискучий пісок. Галаганчик лизнув його язиком, і на обличчі в нього заясніла солодка усмішка:
— Цукор...
Взагалі день був незвичайний. По обіді приїхала підвода, посходились люди, мати була дуже весела і прибралася у все таке гарне, наче на велике свято. Вона цілувала Галаганчика, прощалася, баби співали пісень, і ось за ворітьми лишився Галаганчик з батьком, голова колгоспу та дядько Мирон, та ще дівчата й баби. Баби співали, а дехто нишком витирав сльози, і взагалі все це було незвичайне.
Батько взяв його на руки, як малого:
Рости, синку, щоб і ти умів так робити, як
мати.
І всі заплескали в долоні, а Галаганчикові було сумно, бо мати все ж таки поїхала, і він хотів заплакати, та соромно, бо багато людей.
— До Москви поїхала наша мама Уляна,— і поніс батько сина в хату, а на щоці в нього блищала сльоза, та то, певно, од вітру, бо вже осінь, і вітряки на вигоні махають крилами, як журавлі.
А ввечері, коли всі вже, мабуть, поснули, бо за вікнами було темно, і тільки Галаганчик ще не спав на лежанці, до нього схилився батько.
От ми сидимо, синку, в хаті, а наша мама Уляна десь їде в Москву, і колеса, синку, тук-тук-тук, тук-тук-тук. Великі залізні колеса, бо їде вона у швидкому поїзді, їхати їй ніч і день, тук-тук-тук... До схід сонця вставала наша мама Уляна, синку, з ланкою своєю буряки доглядала на полі. З маленьких зернят зійшли вони, бур'ян їх хотів заглушити наша мама бур'ян полола, біля кожного корінця, як біля рідної дитини, ходила. А тепер їде мама Уляна до Кремля розказати про свою працю, бо найбільшого врожаю вона домоглася, і ні в кого ще такого врожаю не бувало ніколи...
Надворі під вікнами гуляв вітер і свистів, як парубок, а вітряки на вигоні і вночі махають крилами, як журавлі. Три дні не було ніякої звістки про матір, але про неї говорили в колгоспі всі, і навіть малий Санько по-приятельському повідомив Галаганчика:
Твоя мати поїхала до Кремля, а коли вона привезе тобі сопілку, даси мені пограти.
Чому саме сопілку, а не щось інше, лишилось таємницею.
Незабаром настав день, коли з Москви прийшла велика газета і розбурхала у Галаганчика безліч незвичних думок і почувань. Батькові пальці трошки тремтіли, він показав синові газету.
Впізнаєш, хто це?
Як же не впізнать? Це була мати. Вона стояла, як жива, і усміхалася до нього, до свого сина.
Нашій мамі Уляні, сину, орден дали,— і очі в батька вогко заблищали, як сині скельця.
Увійшов дядько Мирон і... такий чудний, поцілувався з батьком і довго-довго тиснув йому РУку.
— Твоя мати, Галаганчику, тепер ось яка! — І дядько Мирон рукою показав, яка тепер заввишки мати, та хоч і дуже високий він був, а стелі все ж не дістав і засміявся.
Тоді стали чекати материного приїзду, і всі дні якось дивно змінилися, вони були такі, як у свято, бо всі прибиралися, а на воротях почепили червоний прапор. Він лопотів на великому вітрі, бо вже осінь, і вітряки на вигоні все махають крилами, як журавлі.
— Готуй нашій мамі Уляні подарунок, сину! Батько такий заклопотаний, і всі заклопотані, а Галаганчик узяв газету і поліз на піч. Він приклеїв газету на комині, і мати все усміхалась йому, а Галаганчикові дуже хотілось їй гукнути: "Драстуй, мамо, це я, твій Галаганчик", та мати однаково б не почула, бо вона зараз у поїзді везе додому орден.
А що коли мати тепер уже. не така, як була раніше, може, вона вже й забула, який у неї Галаганчик? Он і дядько Мирон каже, ще й рукою показує, яка мати заввишки, і всі кажуть, що в неї тепер орден, а він, Галаганчик, ні ордена не має і нічого робити не вміє, тільки провертів у лантусі дірку, і ще вміє майструвати з очерету млинки.
Але коли мати не забула його, він приготує їй такий подарунок, такий, що на весь світ. Він зробить їй млинок, найкращий у світі, навіть кращий, ніж у Санька.
Ця думка цілком захопила Галаганчика. Він довго не злазив з печі, добре, що всі заклопотані і ніхто не заважає. Він розколював ножем сухі очеретини, збивав їх гвіздочками, а потім кожну очеретину обмотав червоним папером. Вийшов чудовий млинок, він швидко крутився на вітрі й лопотів і ввесь був червоний, як ленінська зірка. Як же зрадіє мати від такого подарунка, адже ні в кого, ні в кого на світі немає такого веселого млинка!
Увесь день милувався з нього Галаганчик і мріяв про те, як приїде мати і як він їй відразу дасть свою іграшку, і це, безумовно, буде найкращий з усіх подарунків. А поки що треба прибити млинок на воротях, біля червоного прапора, хай усі кажуть: "Ач, яке ловке подарує матері Галаганчик! Дарма що мале, а прирозуміло".
По обіді внесли в хату довгий стіл, застелили його рушниками, долівку потрусили ялиновим гіллям, прийшли музиканти, і гармоніст Лади мир прийшов, і дід Оверко, і тітка Я в дох а прийшла, і ще багато людей поприходило, аж у хаті стало тісно. І між ними Галаганчик був непомітний. Він примостився в кутку і зиркав на гостей.
Зараз приїде мати, її поїхали стрічати голова колгоспу з батьком, вона ось зараз увійде сюди, і всі тоді обступлять її, усі роздивлятимуться на орден. Вона з усіма привітається за руку, розповідатиме, як їздила до Москви, а він, Галаганчик, стоятиме тут у куточку, і ніхто навіть не згадає про нього, і вже ніяк йому, малому, ніяк не протиснутися крізь юрбу до своєї матері. Ревниві сльози заблищали на очах у хлопчика.