Насамкінець інструкція наказувала: "І це доручення вам, полковнику, зі старшиною і всією командою виконувати точно і ретельно, не даючи злодіям найменшої потачки і в тому до всекрайнішого викоренення неодмінно чинити виконання, боючись несправки і потачки за розслідуванням у коші, нашого військового, найжорстокішого штрафу та тортур. У недоручену справу зовсім не вступати і безвинно добрих та ні в чому невинуватих козаків, також і ватажан (обозників) які їдуть з хлібом, з рибою і горілкою, анітрохи не ображати, пильно за ними дивитися. Отаманам, виділеним від куренів, з усіма козаками, полковника і старшину треба шанувати і у всьому, що доручають, слухатися, і команду втримувати від усього поганого, бійок, сварок і пиятики. І старшину від коша, на східці обраного, ні в якому разі самим і команді не відставляти і не кривдити ні в чому; а хто це почне робити, то за розслідуванням коша, до смерті киями бити і біля стовпа прив’язати, а худобу (майно) відібрати, та й куреню всьому, з якого він, через нього бути винним і знеславленим (покараним)".
Цими суворими розпорядженнями Лантух, на час свого правління Запорожжям, зажив слави жорстокого гонителя та винищувача гайдамаків, хоч до остаточного їх знищення було ще надто далеко, як вони це довели уманською різнею. За це старання, мабуть, Лантух і користувався особливою милістю росіян, які заохочуючи Лантуха, "прибирали" і його у той мішок, в який тоді ж починали зав’язувати не тільки Запорожжя, а й Крим. Старання Лантуха прислужилося до того, що коли цей "московський попихач" не був обранений кошовим, граф Рум’янцев представив його у кошові, і він був затверджений у своєму званні, незважаючи на те, що представлення графа Рум’янцева виборчі права запорозького війська "були затоптані у багнюку російською п’ятою".
У березні 1758 року Лантух робив вищезгадані розпорядження відносно переслідування гайдамаків, а у наступні за тим вибори у кошові він не був обраний на цю посаду президента козацької республіки. Наступником його був поставлений Білицький.
Слідуючи по п'ятах свого попередника Білицький також під страхом суворих російських настанов, звернув своє переслідування на гайдамаків, хоча з меншим запалом. Правда, гайдамаки повинні були викликати невдоволення війська, тому що деякі з них, кошу заважали у їх переходах за польський кордон запорозькі і російські пікети з суворими німецькими начальниками, звернули своє хижацтво на своїх же земляків. У коші зробилось "доволі відомо" і часті скарги почали надходити до війська, що кляті гайдамаки почали знову обдирати ватагу (образу), яка йде з Малої Росії у Запорозьку Січ, і гроші віднімають, і ватажан б’ють" і тим вчиняють кошу "частий клопіт", а зимівникам на малоросійському шляху "гандж наносять".
Внаслідок цього Білицький відправив до козаків, що жили у Солоній, Базавлуку і Саксагані, військового гарматника з "міцним наказом", в якому велів козакам: "почавши від гирла Солоної до вершин Базавлука і Саксагані, з кожного зимівника самому господарю йти з ним, гарматником, у партію і до розцінку і спіймання таких капосників (гайдамаків) докласти таке старання, як минулого року базавлучани, які переловили таких капосників, і ви повинні, очищаючи свої зимівники, ловити злодіїв, які чинять ватажанам капості, а при потребі чинити з ними, у силі багатьох наших наказів, як з ворогами". Особливо наказувалось, "хто тих злодіїв переховує, знайшовши, поводитися з ними, як із справжніми злодіями". Крім того козакам ставилось за обов’язок найприскіпливіше таких злодіїв дошукуватись у тамтешніх шинках і шинкарів допитувати: чи не приїздять до них такі недобрі люди горілку пити? — бо по шинках їх перша пристань, і хто такі капості робить, шинкарі можуть знати". Насамкінець суворий наказ говорить, що з гарматником кош тому не посилає особливої партії, щоб від цього не було зимівникам податків: "але ви самі — додано — повинні вищевказаних шибеників неодмінно викорінювати і у всьому чинити з ними та з їх приховувачами, як було вказано вище".
Розділ X
У період з 1760 р. до самої уманської різні переслідування гайдамаків з боку запорозького козацтва не припинялося. Кубла їхні по берегах Буга, Синюхи, Громоклії вже не були настільки безпечні, як кілька років тому, коли там не було ще ані пильних пікетів запорозьких, ні лінії російських фортець і шанців. Гайдамацьким партіям вже важко було поповнюватися набродом на "рибальнях", тому що бродягам був припинений вхід за кордон і вихід звідти, а між тим, як видно, потреба у гайдамацтві існувала в країні, і народ почав шукати інших входів і виходів для задоволення цієї потреби. Кілька років поспіль у Малоросії траплявся голод, за ним почалися пожежі, які, разом з голодом, принесли такі біди народу, і без того обідраному вельможною старшиною і богатим панством, що він, незважаючи на переслідування гайдамацтва з боку Запорожжя, як не бився, а врешті ховав "ніж за халяву" та йшов шукати собі ватажка.
Гайдамаччина, придушена трохи у степах і на Запорожжі, почала відроджуватися у самій Малоросії, у гетьманщині, у Києві. Запорожжя вже менше вабило бродяг, як мало у нинішні часи приваблюють селянина добре влаштовані і суворо утримувані казарми і резервні батальони. Голодні та озлоблені вже не йшли у Січ, як раніше, а намагалися знайти собі справу у гетьманщині, і цей пошук, часто безрезультатний і образливий, доводив їх до необхідності йти у гайдамаки. Ватажків, як видно, не бракувало. Бачучи неможливість розгулятися на місцях своїх колишніх подвигів у південних степах, обнесених, як тенетами, запорозькими "чатами" і московськими "бекетами" (пікетами), гайдамацькі ватажки, застарілі у своєму кривавому промислі, кинулися у гетьмащину і там відкривали свої гайдамацькі вербовки, тому що й у гетьманщині вони знаходили стільки ж голодних і озлоблених, як і на дніпровських "рибальнях" і в степах очаківських. Іноді під виглядом богомольців вони заходили до Києва і там шукали собі товаришів. Навесні Київ наповнювався прочанами з усієї великої Росії. Кожний з прочан несе до Київських святинь або своє горе, або вдячність за спасіння від горя. Само собою зрозуміло, що таких богомольців, які приносять у Київ горе, і від цього горя шукають у печерах порятунку, більше, ніж тих, хто тягнеться сюди за сотні і тисячі верст, аби вилити перед святинями свою вдячність за радості життя. Таким чином гайдамацькі ватажки, які зайшли у Київ з далеких південних степів Запорожжя, чимало знаходили охочих для своїх промислів і для війни з ляхами за святу церкву з-поміж богомольців. Вони вербували охочих також по шинках і ринках. Запрошуючи голодних і озлоблених до шинка, вони за чаркою горілки випитували їх горе, і, наобіцявши їм гори золота і стільки достатку, що лопатою не розгребеш, якщо ці голодні пристануть до їхнього промислу, справді зманювали до себе голоту і збільшували нею свої зграї. Ватажки займалися також наймом робочих по ринках. Обіцяючи їм добру платню, вони в якості купців та промисловців, підряджали таким чином кілька молодців для промислів, а згодом розкривали їм, який саме промисел буде для них найвигідніший, так зграї і поповнювались у самій гетьманщині. По одному, по два і по три чоловіка вони переходили за польський кордон або ж у рибальських човнах, подібно до волзької понизової вольниці, переправлялися у таємних місцях через Дніпро, і вже на польській землі знаходили на перший час притулок у "добрих людей" — то на якому-небудь глухому хуторку над глибокою яругою, то в лісу у знайомого ватажку пасічника, то у благочестивому монастирі, де православних прочан приймали і годували до якогось часу.