Так веселилися переможці Івана Чуприни та його зграї у Полонному, тоді як в інших містах ходили інші Чуприни зі своїми зграями і також збирали багату данину з веселої країни, і так само тремтіли по селах євреї, а ієзуїти і ксьондзи по монастирях, боючись, що нікому буде захистити їх.
Але веселощі у Полонному не закінчилися тільки танцями і не обмежилися одним днем. Перемога над гайдамаками була надто радісною і рідкісною подією, щоб ця радість могла швидко минути. Треба було відсвяткувати цю перемогу чим-небудь незвичайним — і веселе панство влаштувало незвичайну виставу.
Справді, на третю добу неподалік Полонного було влаштовано виставу про — за висловом самовидця — поразку гайдамаків у долині скирт. Неподалік від одного з передмість підшукали місцевість, яка нагадувала ту яругу, біля якої сталася ця поразка. Були там і скирти, склали і хату в ярузі. Кілька рядових були одягнені в гайдамацькі костюми. Інші перевдяглися у проїжджих, захоплених на Чорному шляху. Не бракувало й перевдягнених жінок. Навели туди багато коней, навезли візків, скриньок, словом — всього, що було потрібно для відтворення справжньої події. Вся громада сунула з замка до цього місця — дами і літні чоловіки у численних і розкішних екіпажах, а вся молодь — верхи. Коли глядачі, повсідалися на підготовлених для цього лавках, розташованих уступами і вкритих килимами, пролунав сигнальний гарматний постріл, і вистава почалася в такому ж порядку, в якому все відбувалося насправді. Піхота і городові козаки, розставлені вдалині, почали наближатися і оточувати гайдамацьке кубло. Молодий Любомирський піднявся на стіг сіна і спостерігав усе в оптичну трубу, а француз-гувернер, як свідок події, роз’яснював княгині та іншим дамам різні обставини цього зіткнення з гайдамаками. Молодий Любомирський вислав одного із спійманих шпигунів до розбійників, вимагаючи здавання, тому що вони оточені вже з усіх боків. Замість відповіді дванадцять гайдамаків виїхали верхи на узвишшя і почали лаяти та під’южувати ляхів. Вистрелили по них з двох гармат: двоє повалились з коней, решта поскакали до хати і почали мучити полонених. Тут гренадери прибігли і виламали двері, з криками: "бий їх! рубай їх! коли!" Почалася сутичка на списах та ножах. Почали тягати вбитих і поранених гайдамаків і полонених. Штучна кров лилася потоками, закривавлюючи переможців і переможених. Княгиня-мати і присутні дами осипали пестощами молодого князя Любомирського, який був героєм дня.
Але й цим не завершилось торжество переможців — вони продовжували веселитися ще кілька днів. Ми не будемо, проте говорити, як вони танцювали й пили, як після гайдамацької вистави давали французьку, як потім полювали на кабанів, як пили за мисливським обідом, замість кубків з мисливських рогів, і як, врешті, перепились усі до того, що втратили пам’ять і рух, а гайдуки клали їх в екіпажі і відвозили у замок. Все це нічого не додасть до того, що ми вже говорили про розпусту і недбалість того суспільства, під боком у якого гайдамаки задавали свої криваві, національні вистави.
Розділ VIII
Якими б не були жорстокими страти гайдамаків, від руки протидіючої їм сили, якими б не були вражаючими для народу такі видовища, як голови розбійників на кілках, розписані і розвішані по великих дорогах і по всіх людних місцях відрізані у гайдамаків руки і ноги, однак гайдамаки продовжували свою не менш жорстоку справу, ніби з помсти за встромлені у голови їхніх товаришів кілки, розвішані скрізь їхні руки і ноги, а народ продовжував з свого середовища виділяти цих страшних месників за свої образи і кривава справа не скінчалась. Було ж що-небудь через це у суспільному житті того часу таке, що примушувало людей, так дешево ставити і своє життя, і свої фізичні страждання або мучити інших нелюдськими тортурами або самому підлягати мукам, які тільки здатна видумати істота, більш жорстока і більш винахідлива на муки, ніж звір, і більш безжальна, ніж найкровожерливіша з диких тварин. Коли на початку нових століть західна Європа була приголомшена селянськими війнами, вона бачила, де їхні витоки. Коли нідерландські селяни, піднявшись багатотисячними натовпами, написали на своїх знаменах "хліб і сир", ті, проти кого йшли ці селяни, знали, що голодний народ вимагає "хліба і сиру" у тих, хто його має з лишком і здобув, несправедливо віднявши шматок у безсилого. У Шпейєрі та прирейнських провінціях добре розуміли те, чого добивалися народні маси, які виставили на своїх знаменах селянський чобіт. "Бідняк Конрад" добивався того ж, чого й селяни у Нідерландах і у Шпейєрі, чого добивались маси народу, що зібрались навколо відставного солдата Ганса Мюллера з його червоним плащем і у кривавого кольору шапочці; навколо двірника Георга Метцлера і навколо Геца Фон-Борліхінген — залізна рука. Хоч вождів цих стотисячних народних зграй і називали "пророками вбивства і бісами розбійницьких зграй", хоч зляканий Лютер і громив їх своїм посланням "проти вбивць і розбійників селян", хоч врешті ці народні рухи закінчились тим, що там замордували кривавими муками одного народного вождя, там поклали на місці до сімнадцяти тисяч трупів народу, там до двадцяти тисяч, караючи бунтівників "не тільки ранами, а й скорпіонами" і перетворюючи квітучі і велелюдні краї у пустелі, — однак те, чого добивалися ці люди, рано чи пізно дісталося отримати дітям та онукам загиблих під час кривавих смут, і в результаті виходило, що недаремно лилася кров і смерть сотень тисяч народу була не безплідною.
Того ж самого, по суті, добивалися, якщо не для себе, то для своїх онуків і правнуків, і ті, видимо, люті і дикі люди, голови яких стирчали на кілках, а ноги і руки вивішувалися для всенародного огляду, хоч при політичній недалекоглядності своїй і загальній нерозвинутості, вони іноді помилялися і не завжди їхня пика колола тих, кого слід. Різниця лише в тому, що там, у Європі, це почалося раніше, як і вся Європа раніше від нас почала жити історичним життям, а у нас в загальному повільному поступальному русі до політичного і громадянського розвитку, запізнились і народні рухи.