Гадючник

Сторінка 43 з 47

Франсуа Моріак

– Ні, ти надто нерозумна… А може, просто прикидаєшся, зумисне не хочеш розуміти… Але я ось що скажу: Філі здається мені не такою вже поганню, відтоді як…

Женев'єва урвала мене і почала кричати, щоб я хоч почекав, поки Жаніна піде з кімнати, їй же образливо, коли я бороню її чоловіка. Але Жаніна, яка досі й словом не прохопилася, несподівано заговорила:

– Мамо, чого критися? Ми всі топтали під ноги Філі. Згадай: тільки-но поділивши спадщину, ми почали варити з нього воду. Авжеж, я захотіла водити його на повідку, як того песика. Мені вже не так було кривдно, як колись, що він не любить мене. Я ж ним володіла, він належав мені, став моєю власністю: гроші-бо залишилися у мене в руках, тож хай послужить мені, поскаче. Це твої власні слова, мамо. Пригадуєш, як ти мені сказала: "Хай тепер послужить тобі, поскаче". Ми думали, що гроші для нього над усе. Може, і він сам так думав, а все ж сором і гнів узяли гору. Адже він не любить тієї жінки, яка забрала його в мене, він сам мені признався, коли йшов. Він кинув мені в обличчя стільки гірких жорстоких істин, що можна цьому повірити. Він її не любить, але вона не зневажала його, не збиралася принижувати. Вона віддалася йому, а не купила його. А я купила його, як уподобану дрібничку.

Вона кілька разів повторила ці слова, ніби шмагала себе. Мати знизувала плечима, але раділа, що та нарешті заплакала:

– Тепер їй полегшає…– І додала: – Не бійся, серце, він повернеться, голод і вовка з лісу жене. Коли переказиться та поживе, лиха прикупивши…

Певен, що Жаніні бридко було слухати таке. Я підвівся і взяв капелюха, бо не мав ніякої охоти гаяти вечір зі своєю дочкою. Я запевнив її, що найняв авто і вернуся ним до Калеза. І тут Жаніна сказала:

– Забери мене з собою, дідусю.

Мати обурилася: чи вона з глузду з'їхала? Їй треба бути тут, може, вона буде потрібна юристам. А крім того, в Калезі її "нудьга заїсть".

Женев'єва рушила за мною слідом і, зупинившись на площадці, закидала мене гострими докорами, мовляв, я потураю Жаніниній пристрасті.

– Було б великим щастям, якби їй вдалося вирвати його з серця. Знайти якийсь привід розлучитися не так уже й важко, а з таким багатством Жаніна одружиться вдруге і напевне щасливо. Та передусім треба, щоб вона розлюбила цього шалапута. І ось ти, зневажаючи Філі, раптом берешся вихваляти його, та ще перед нею… Е, ні, не поїде вона з тобою до Калеза, уявляю, з яким настроєм вона звідти повернеться. Тут ми її якось розважимо, вона забуде…

"Як тільки не вмре з горя, – думав я, – або не стане животіти, нидіти; туга її в'ялитиме, невідчепна туга, яка не мине і з часом. А може, Жаніна з тієї породи, яка мені, старому адвокатові, добре відома: в цих нещасниць надія стає хворобою, незціленною недугою, вони й через двадцять років усе виглядають і дивляться на двері очима вірного собаки".

Я вернувся до кімнати, де Жаніна й досі сиділа на тому самому місці, і промовив:

– Приїзди, коли заманеться, дитино моя… завжди буду радий тебе бачити.

Вона не ворухнулася, нічим не показала, що зрозуміла мене. Ввійшла Женев'єва і, підозріливо дивлячись на мене, спитала:

– Що ти їй сказав?

Вже згодом я дізнався: вона винуватила мене в тому, що за якусь хвилину я "знепутив" Жаніну, задля втіхи заморочив їй голову "всякими непристойними ідеями". А я, спускаючись сходами, все згадував, як бідолашна гукнула:

– Заберіть мене з собою!..

Вона прохала мене забрати її з собою. Я несамохіть сказав про Філі ті самі слова, що їй так хотілося почути. Можливо, я був перший, хто не образив її.

Я йшов вулицями Бордо, що знову пожвавилися після канікул. Блищали тротуари Інтендантського бульвару, мокрі від мжички. Голоси галасливих південців перекривали гуркіт трамваїв. Аромат мого дитинства звітрів; мабуть, я віднайшов би його в похмуріших кварталах, на вулиці Дюфур-Дюберж'є або на вулиці Грос-Клош. Можливо, якась бабуся ще торгує каштанами, стоїть собі на розі темної вулиці, притискаючи до грудей димучий горнець із каштанами, що пахнуть анісом. Ні, мені зовсім не було сумно. Бо ж того вечора мене почули, зрозуміли. Ми з Жаніною об'єдналися, то була перемога. Але з Женев'євою важко знайти щось спільне, і я зазнав поразки: проти певного різновиду глупоти я безсилий. Неважко знайти стежку до живої душі, побачивши її навіть крізь злочин, крізь найсмутніші вади, але вульгарність – незборна перешкода. Що ж, нічого не вдієш, так і скажімо: не можна розколоти кам'яні плити всіх могил. Я буду щасливий, якщо перед смертю мені пощастить досягти душевної близькості бодай з одною людською істотою.

Я заночував у готелі й вернувся до Калеза лише наступного ранку. За кілька днів до мене навідався Альфред, від нього я дізнався про важкі наслідки моєї розмови з Женев'євою. Жаніна написала Філі нерозважного покаянного листа, картаючи в усьому саму себе, і просила простити її.

– Жінки завжди роблять такі дурниці…

Добросердий черевань не насмів висловити своєї думки, але я певен, що йому кортіло сказати: "Вона ступає у слід своєї бабусі".

Альфред дав мені зрозуміти, що процес тепер, вважай, наперед програно і в усьому Женев'єва винуватить мене: я навмисне "забив памороки" Жаніні. Я лише посміхнувся і спитав у зятя, які, на його думку, були в мене мотиви. Він запевнив мене, що не згоден з своєю дружиною, але, як вона казала, я так учинив задля втіхи, з помсти, просто зі злості.

Діти більше не приїздили до мене. За два тижні мені написала Женев'єва – Жаніну довелося покласти до психіатричної лікарні. Звісно, про божевілля тут нема й мови. Лікарі покладають великі надії на цю лікувальну ізоляцію.

Я теж, хоча й не хворий, опинився в ізоляції. Вже давно серце не давало мені такого довгого перепочинку. Два тижні, навіть більше, сяяло погідне сонце, осінь не поспішала брати своє. З дерев ще не впало жодного листочка, ще раз розквітли троянди. Єдину я мав гризоту – діти знов цуралися мене. Юбер як і приходив, то тільки в справі. Він вражав мене своєю сухістю, церемонністю. Розмовляв зі мною ґречно, але видно було, що він насторожений. Через отой вплив на Жаніну, в якому звинуватили мене, я втратив усю завойовану мною прихильність дітей. Я знову став у їхніх очах ворогом, підступним, на все здатним стариганом. Єдину істоту, яка могла б мене зрозуміти, замкнуто, розлучено з живими людьми. А все ж у душі моїй панував спокій. Позбавлений усього самотній дід, над яким нависла загроза невблаганної смерті, я був спокійний, бадьорий, не втрачав дотепності. Думки про моє невеселе життя не гнітили мене. Я не відчував тягаря пережитих літ і самотності, ніби не був слабим і старим, ніби попереду у мене було ще довге життя, ніби спокій, який огорнув мене, був якоюсь животворящою істотою.