– Але ж я гадав, Женев'єво, що мама тримає вас у курсі. А оскільки за шлюбним контрактом чоловік не має права на посаг…
– Воно-то так, а хто поклав до кишені прибуток від цієї операції? Як ти гадаєш, Юбере? Кажете, він вас ні словом не попередив? О боже, все життя прожити з таким чоловіком…
Втрутилася Жаніна – попрохала говорити тихіше: ще збудять її дівчинку. Кілька хвилин розмова точилася так тихо, що я нічого не міг розібрати. Потім піднісся Юберів голос:
– Я все думаю про те, що вони щойно казали. На маму сподіватися нема чого, вона на таке не піде. Принаймні треба її підготувати до цього не поспішаючи…
– А може, їй здасться все-таки кращим це, ніж розлучення. Адже розлучення судом неминуче приведе і до церковного розлучення, а отже, тут постає питання сумління… Звичайно, те, що запропонував Філі, на перший погляд не надто справедливо. То й що? Не ми ж будемо суддями. Зрештою все залежить не від нас; нам треба тільки порушити питання. Його буде розв'язано на нашу користь лише тоді, коли компетентні власті визнають це за потрібне!
– А я вам ще раз кажу, що все це вилами по воді писане, – заявила Олімпія.
Певне, Юберову дружину довели до білого жару, раз вона так галасує. Вона заявила, що я людина врівноважена, маю здоровий глузд.
– І можу вам сказати, – додала вона, – що я часто з ним згодна, і я зуміла б ним крутити, як сама схотіла б, аби не втручалися тільки ви…
Я не розчув, що сказав їй Філі, мабуть, пустив якогось дотепа, бо всі засміялися, і тільки-но Олімпія розтуляла рота, знову знімався регіт. До мене долітали уривки фраз:
– Ось уже п'ять років, як він не виступає в суді. Не може більше виступати.
– Через серце?
– Так, тепер через серце. Але коли він вийшов із суду, то ще не був тяжко хворий. Не ладнав з колегами – ось у чому річ. Сутички відбувалися прилюдно, і я вже зібрав про них деякі свідчення…
Марно я напружував слух. Філі і Юбер зсунули стільці, і я чув лише невиразне бубоніння, потім обурений вигук Олімпії:
– Годі-бо! Це єдина людина, з якою я можу побалакати про книжки, обмінятися думками, і ви хочете…
З відповіді Філі я розчув лише: "Несповна розуму". А потім раптом озвався одвічний мовчун, Юберів зять, і вимовив приглушеним голосом:
– Прошу вас шанувати мою тещу.
Філі відповів, що він просто пожартував. Чи ж вони обидва не були жертви в цій справі? Юберів зять тремтячим голосом почав запевняти, що він не вважає себе за жертву й одружився з кохання, а тоді всі хором гукнули: "І я!", "І я!", "І я теж!" Женев'єва глузливо сказала чоловікові:
– Ах! І ти теж? Ну й хвалько! То ти одружився зі мною, не знаючи нічого про батькові статки? А згадай, що ти мені прошепотів у вечір наших заручин? "Він нічого не хоче нам сказати. Та байдуже. Ми ж добре знаємо, багатство його величезне".
Гримнув сміх, потім загули голоси, і серед них знову піднявся Юберів. Юбер говорив сам кілька хвилин; я почув останню його фразу:
– Йдеться передусім про справедливість, про моральність. Ми боронимо своє майно і священні права сім'ї.
У глибокій, досвітній тиші їхні слова долинали до мене виразніше.
– Стежити за ним? У нього зв'язки з поліцією, я вже не раз переконувався. Його попередять…
А за кілька хвилин:
– Всім відома його твердість, його жадібність. Треба відверто сказати, в двох чи трьох процесах він нібито поводився неделікатно. Але щодо здорового глузду, врівноваженості…
– У кожному разі, ніхто не заперечуватиме, що він ставиться до нас не по-людськи, не по-світськи, протиприродно.
– І ти гадаєш, моя маленька Жаніно, – сказав Альфред своїй дочці,– що цього досить, щоб поставити діагноз?
Я зрозумів, я все зрозумів! У моїй душі запанував глибокий спокій, утихомирення дала мені ця певність: вони самі іроди, а я жертва. Мені приємно було, що моєї дружини нема серед них. Поки вона була тут, то якось ще боронила мене, і при ній вони не зважувалися заїкнутися про свої задуми. Тепер мені все відомо, але я їх не боюся. Ну й бовдури! Та хіба вам пощастить запровадити опіку над такою людиною, як я, або запроторити мене до божевільні? Спробуйте лишень пальцем кивнути, то я одразу поставлю Юбера в безнадійне становище. Він і гадки не має, що його доля в моїх руках. А щодо Філі, то я маю ціле досьє… Я не збирався з нього скористатися. А втім, я й тепер його притримаю, не пущу в хід. Досить лише показати їм усім зуби.
Вперше в житті я відчув утіху від того, що я не найгірша людина. Я не маю охоти мститися їм. Принаймні я не вигадуватиму іншої помсти для них, окрім позбавлення спадщини. А вони ж її чекають не дочекаються! Висохли з нетерплячки, вмиваються потом з тривоги.
– Зірка скотилася! – гукнув Філі.– Я не встиг нічого загадати!
– Ніколи не встигнеш! – сказала Жаніна.
А її чоловік підхопив з незмінною своєю дитячою веселістю:
– Як побачиш падучу зірку, зразу гукай: "Мільйони!"
– Ну й дурень же цей Філі!
Всі попідводилися. Під садовими стільцями шурхотіла жорства. Я почув, як брязнув засув біля входу, потім у коридорі захихотіла Жаніна. Загуркотіли зачинювані двері. Я дав собі слово. У мене вже два місяці не було ядухи. Отже, ніщо не заважало мені податися до Парижа. Звичайно, я їду без попередження. Але я не хочу, щоб ця мандрівка скидалася на втечу. До ранку я обмірковував свій давній план. Я його зважив з усіх боків.
XIIІ
Я встав опівдні, втому як рукою зняло. Викликав Буррю телефоном, він приїхав після того, як я поснідав. Майже годину ми з ним розмовляли, проходжуючись під липами. Іза, Женев'єва та Жаніна здалеку стежили за нами, і я тішився з їхньої тривоги. Шкода, що чоловіки в Бордо! Вони говорять про низенького дідка-повіреного: "Буррю за нього ладен душу згубити". А насправді нещасний Буррю – мій невільник, я його узяв у шори. Як же він, бідолаха, благав мене того ранку, щоб я не давав зброї проти нього в руки можливого мого спадкоємця…
– Не турбуйтеся, – казав я йому, – він же поверне вам цей папір, тільки-но ви спалите підписану вами заяву…
Йдучи, Буррю низенько вклонився дамам, а вони ледь кивнули у відповідь, і він насилу сів на свого велосипеда. Я підійшов до жінок і заявив, що ввечері вирушаю до Парижа. Іза почала відраджувати: нерозумно їхати самому з такою хворобою.