– Це ж незаконно… нас можуть посадити…
Ця пухлява бліда жінка з фарбованим білявим волоссям, ця карикатура на ту дівчину, яку я колись кохав, утупила в мене все ще гарні очі:
– Якби я зустріла вас на вулиці,– сказала вона, – то не впізнала б.
А я, хіба я впізнав би її? Я боявся, що вона має на мене серце, захоче помститися мені. Я боявся чого завгодно, тільки одного не чекав: цієї понурої байдужості. Вона зчерствіла, отупіла од восьмигодинного клацання на машинці і боїться скандалів. Ця жінка ще зберегла хворобливий страх перед правосуддям, з яким мала сутички в минулому. Але ж я розтлумачив їй свій намір: Робер візьме в якомусь банку сейф на своє ім'я, я перенесу туди свої статки. Він дасть мені доручення на право відчиняти сейф і зобов'яжеться не торкатися цього сейфа до дня моєї смерті. Звичайно, я вимагатиму, щоб він підписав заяву, де визнав, що все у сейфі належить мені. Не можу я віддаватися в його руки, я зовсім його не знаю. Мати й син заперечують – мовляв, після моєї смерті знайдуть цей документ. Ці ідіоти нещасні не хочуть покластися на мене.
Я спробував пояснити їм, що можна в усьому довіритися сільському адвокатові Буррю, він мені зобов'язаний, і я веду з ним справи уже сорок років. У нього зберігається пакет з паперами, на якому я написав: "Спалити в день моєї смерті". І я певен: він його спалить. Я поклав туди і Роберову заяву. Я цілком певен, що Буррю все спалить, до того ж у ньому, цьому пакеті, лежать папери, які йому вигідно знищити.
Проте Робер та його мати бояться, що після моєї смерті Буррю нічого не спалить і візьметься їх шантажувати. Я й про це подумав; що ж, тоді я передам їм до рук таке, від чого Буррю миттю опиниться на каторзі, якщо писне хоч слово. Роберову заяву Буррю має спалити в них на очах, і лише тоді вони повернуть йому зброю, яку я їм дам. Чого їм іще треба?
Але вони нічого не можуть зрозуміти, ця дурепа і цей бевзь, вперлися і торочать своє. Я їм підношу мільйони, а вони замість упасти навколішки, як я гадав, сперечаються, розводяться… Нехай і справді є якийсь ризик! Справа варта заходу! Так ні, вони не хочуть підписувати документ:
– А як нам подавати декларацію для прибуткового податку? Тут усе не так просто! Ми ще матимем халепу…
Ох і ненавиджу я свою рідню, коли ще не витурив цих двох дурнів і не хряснув у них перед носом дверима! Вони бояться моєї рідні:
– Та вони почують, де собака заритий… і потягнуть нас до суду…
Робер і його мати гадають, що мої кревні вже попередили поліцію і що за мною стежать. Тому вони згоджуються сходитися зі мною лише вночі чи на околиці міста. Та хіба мені з моїм здоров'ям можна не спати ночами і цілі дні роз'їжджати на таксомоторі! Навряд чи мої щось мають на підозрі: я не вперше мандрую сам, і звідки їм знати, що недавно вночі в Калезі я, невидимий для них, був на їхній військовій раді? Принаймні вони ще не вистежили мене. І ніщо не завадить мені цього разу домогтися свого. А від того дня, як Робер пристане на мою пропозицію, я спатиму спокійно. Він боягуз, а тому сидітиме й не рипнеться.
Сьогодні ввечері, тринадцятого липня, грає оркестр просто неба, на вулиці Бреа кружляють пари. О мирний Калез! Згадую останню ніч перед від'їздом: незважаючи на лікареву заборону, я випив таблетку вероналу і міцно заснув. Нараз щось мене вирвало зі сну, я глянув на годинник. Була перша ночі. Мене злякав гомін – вікно я залишив відчиненим. Дослухаюся – і на подвір'ї, і в вітальні тиша. Я рушаю до туалетної кімнати, вона виходить вікном на північ, до ґанку. Саме тут незвично пізньої пори й зібралася сімейка. Вночі їм не було кого боятися: вони самі, на цей бік виходять лише вікна туалетних кімнат та коридору.
Ніч була тепла й тиха. В короткі хвилини мовчанки я чув хрипкий Ізин подих, чув, як чиркають сірники. На чорних берестах не колихався жоден листочок. Я не зважився визирнути з вікна, але впізнавав кожного свого ворога по голосу, сміху. Вони не сперечалися, не сварилися. Хтось – Іза чи Женев'єва – кинув репліку, і потім запала довга тиша. Тоді раптом, відповідаючи Юберові, щось заперечив Філі, і тут усі заговорили одне поперед одного.
– А ти певна, мамо, що в вогнетривкій шафі він тримає тільки не дуже важливі папери? Скнари завжди необачні. Згадай, він хотів дати Люкові, якомусь хлопчиськові, купу золота… Де він ховає те золото?
– Ні, тільки не в вогнетривкій шафі, він знає, що мені відомий шифр, яким відчиняється замок: Марі. Він лазить туди, лише коли треба поновити страховий поліс чи перевірити, скільки податку сплачено.
– А може, ми з податкового листа довідаємося про суму його прибутків, він же приховує їх від нас.
– Але ж там лише те, що стосується його нерухомості, я вже переконалася.
– Це теж дуже показово, вам не здається? Відчувається, він усе продумав.
Філі, позіхаючи, буркнув:
– Ні, ви тільки подумайте, справжнісінький крокодил! От уже не поталанило мені. Нарватися на такого крокодила!
– Як хочете знати мою думку, – промовила Женев'єва, – ви нічого не знайдете і в сейфі, що в Ліонському кредиті… Прошу, Жаніно?
– Мамо, що ж воно виходить? Кажуть же, ніби він тебе любить трохи. Адже іноді дід виявляв до вас доброту, коли ви були маленькі. Хіба ні? Ну, то нарікайте самі на себе. Не зуміли підлеститися. Ви просто незграби. Треба було оточити його турботою, приручити його. Я б усього добилася, я певна, тільки ось не терпить він мого Філі.
Юбер гостро перебив небогу:
– Певно, нахабність твого чоловіка нам дорого обійдеться.
Філі засміявся. Я ледь визирнув надвір. Вогник запальнички на мить освітив його згорнуті долоні, пухке підборіддя, товсті губи.
– Годі-бо! Він і так терпіти вас не міг.
– Ні, раніше він менше ненавидів нас…
– А ви згадайте, що бабуся розповідала, – озвався знову Філі.– Як він поводився, коли втратив дочку… Здавалося, йому начхати було на все. А на кладовище і не потикався…
– Ні, Філі, це вже занадто. Марі він любив, тільки її єдину любив у всьому світі.
Якби не це заперечення Ізи, проказане кволим, тремтячим голосом, я не міг би стриматися. Я сів на низенького стільця і, подавшись уперед, сперся головою на підвіконня. Женев'єва мовила: