Гадючник

Сторінка 22 з 47

Франсуа Моріак

Певна річ, я віддав би до рук цього чоловіка свою долю і своє багатство. Ось як тоді я вас ненавидів! І що ж? Він не пристав на таку угоду. Не зважився. Заговорив про свою чесність.

Як же я міг дійти до такого шаленства? На той час діти вже мали під тридцять, вони поодружувалися й остаточно стали на твій бік і при кожній нагоді виступали проти мене. Ви діяли тихою сапою, я зробився для вас ворогом. Але ж ти з ними обома, а надто з Женев'євою, не дуже мирила. Ти дорікала дочці, що вона завжди залишає тебе саму, ні в чому не питає твоєї ради, а все ж проти мене ви завжди виступали єдиним фронтом. А втім, усе йшло тишком-нишком, окрім урочистостей у родинному житті; так, скажімо, у нас точилися запеклі битви, коли приходила пора одружувати дітей. Я не хотів давати їм у руки гроші, а поклав щороку виплачувати ренту. Нашим сватам я не сказав, які мої статки. Я обстоював своє, я взяв гору, мене підтримувала ненависть, а крім того, любов – любов до маленького Люка. Свати, згнітивши серце, пристали на все, вони не мали сумніву, що калитка в мене туго напхана.

Але вас непокоїла моя мовчанка. Ви намагалися пронюхати таємницю. Женев'єва іноді бралася піддобрюватися до мене. Ото вахлайка! Я вже здалеку чув, як вона йде, гупаючи своїми важкими сабо. І я часто казав їй: "Після моєї смерті ви мене благословлятимете!" Звичайно, я казав, аби казати: втішно подивитися, як її очі блищатимуть од жадоби. Вона ж передавала тобі ці чарівні слова. Вся сімейка мліла од захвату. А я тим часом шукав такого викруту, щоб залишити вам тільки те, що годі було приховати. Я думав лише про маленького Люка. Я навіть надумав був заставити землю…

А все ж одного разу я попався на ваш гачок – це сталося після смерті Марі, того ж таки року. Я занедужав. Деякі симптоми нагадували хворобу, яка забрала нашу дівчинку. Я не люблю лікуватися, не терплю лікарів і ліків. Але ти так напосідала, що я скорився, погодився лягти в постіль і викликати Арнозана.

Ти, звичайно, доглядала мене самовіддано і, мабуть, тривожилася за мене: іноді, коли ти питала, як я почуваюся, в твоєму голосі бриніло занепокоєння. Ти мацала мені лоб, як хворим дітям, захотіла, щоб тобі стелили в моїй кімнаті. Як уночі мене лихоманило, ти вставала й давала мені напитися. "Вона, здається, шанує мене, – казав я собі,– хто міг би подумати?.. Може, через те, що "добряче заробляю"? Та ні, гроші самі по собі її не тішать… А може, вона боїться, щоб після моєї смерті не похитнулося становище її дітей? Оце вже більше подібне до правди". Але я таки не вгадав.

Коли Арнозан оглянув мене, ти вийшла з ним на ґанок і заговорила своїм розкотистим голосом, що так часто зраджує тебе:

– Благаю, докторе, кажіть усім, що Марі померла від черевного тифу. А то ж, знаєте, мої двоє бідолашних братів померли від сухот, а тепер містом пішла чутка, ніби й Марі померла від тієї самої хвороби. Люди такі лихі, усе перетирають тебе на зубах. Я дуже боюся, щоб усе це не відбилося на долі Юбера й Женев'єви. Якщо чоловік важко хворий, знову почнуть усі язиком ляпати. Він так мене налякав: кілька днів я місця собі не знаходила, все думала про своїх нещасних дітей. Ви ж знаєте, у нього замолоду одна легеня теж була уражена. От і пішли чутки, – у нас усі про всіх знають, люди люблять всілякі плітки! Навіть коли б він помер від якоїсь заразної хвороби, ніхто б цьому не повірив, як не вірять, що Марі померла від тифу. І все б окошилося на моїх бідних дітях. Я була така зла на нього: не хоче лягати лікуватися, хоч криком кричи! Ніби все це тільки його стосується! Та що йому інші, про інших він ніколи не думає, навіть за власних дітей не турбується… Ні, ні, докторе, такій людині, як ви, важко повірити, що існують люди, подібні до мого чоловіка. Ви ж такий самий, як абат Ардуен, ви не вірите, що на світі є зло.

Я сміявся в своєму ліжку, і, вернувшись, ти запитала мене, чого я сміюся. Я відповів словами, що в нас із тобою в широкому вжитку:

– Та так, пусте.

– Чого ти смієшся?

– Та нічого.

– Про що ти думаєш?

– Ні про що.

X

Знов беруся до свого зошита після важкого припадку, майже місяць він протримав мене у ваших лабетах. Тільки-но хвороба обеззброює мене, ви всі вже тут як уродилися, всі збираєтесь біля постелі й назираєте за мною.

Минулої неділі завітав Філі, щоб посидіти зі мною. Було душно, я щось буркав у відповідь на всі його розпити, думки в мене плуталися, я задрімав… Надовго? Хтозна. Збудив мене звук його голосу. Я побачив у сутінках, що він увесь нашорошився. Очі в цього молодого вовка блищали. На зап'ястку вище годинника він ще носив золотого ланцюжка. Сорочка була розхристана на вутлих, як у дитини, грудях. Я знову задрімав. Прокинувся від рипу черевиків, ледь розплющив очі й почав стежити за ним крізь примружені вії. Він обмацував мій піджак, де у внутрішній кишені лежав гаманець. Серце в мене калатало, але я зусиллям волі змусив себе лежати нерухомо. Чи не здогадався він? Чомусь вернувся на своє місце.

Я вдав, ніби щойно прокинувся, спитав, чи довго я спав.

– Де там! Кілька хвилин, діду.

Мене так морозом і обдало: страшно самотнім стариганам, коли їх вистежує якийсь молодий відчаюга. Чи я часом не сказився? Мені здається, цей молодець може мене вбити. Сказав же якось Юбер, що Філі здатен на все.

Бачиш, Ізо, який я був нещасливий. А коли ти прочитаєш ці рядки, пізно вже буде жаліти мене. А мені все-таки приємно думати, що ти хоч тоді відчуєш до мене жаль. Не вірю я з твоє вічне пекло, зате знаю, що таке проклятий окаянний грішник тут, на землі; відступник, який завжди брів манівцями; нещасливець, який не вміє жити – не в житейському розумінні цих слів, а в глибокому їхньому значенні. Ізо, я мучуся. Віє південний вітер, суховій. Я знемагаю від спраги, і нема чого пити, крім теплої води з рукомийника. Сиджу на мільйонах, і хоч би тобі склянка холодної води.

Коли я ще терплю страшні для мене відвідини Філі, то, може, тому, що він нагадує мені іншого хлопця, нашого небожа Люка, якому нині уже б перейшло за тридцять. Я ніколи не заперечував твоїх чеснот, і ця дитина давала тобі нагоду розвивати їх у собі. Ти його не любила, в ньому не було нічого від Фондодежів, в цього Марінетиного сина, цього чорноокого хлопця з низько зарослим чолом і "мушками", як казав Юбер. Він учився погано в тому Байонському інтернаті, куди його віддали, але це тебе, як ти сама казала, не обходило. Досить, що ти морочилася з ним, коли він приїздив на канікули.