Гадючник

Сторінка 12 з 47

Франсуа Моріак

Після снідання ми вийшли посидіти на ґанку. Жаніна й Філі благально дивилися на Женев'єву, та й собі дивилася на мене і все поривалася щось сказати. А ти непомітно похитала головою – тільки не тут. Тоді Женев'єва підхопилася і спитала:

– Тату, хочеш пройтися трошки зі мною?

Як ви всі боїтеся мене! Я зглянувся над нею і хоча поклав собі з місця не рушити, підвівся й взяв її під руку. Ми обійшли кругом моріжка. Дочка одразу взяла бика за роги:

– Я хотіла побалакати з тобою про Філі.

Вона тремтіла. Все-таки прикро, коли рідні діти тебе бояться. Але як ви думаєте, легко в шістдесят вісім років позбутися вигляду своєї неприступності? В такому віці обличчя вже не зміниш. А душа болить через те, що не може вилитися назовні… Женев'єва квапливо викладає своє прохання, де кожне слово заздалегідь обмірковане. Ну, звісно, йдеться про чверть у спілці з маклером. Тільки даремно вона торочить про те, що мене лише дратує. Як її послухати, – неробство Філі підриває майбутнє родини. Філі, бачте, починає ледащіти. Я відповів, що для такого хлопця, як зять, гра на біржі буде тільки ширмою. Вона стала захищати Філі. Всі люблять цього Філі. Не треба його судити суворіше, ніж сама Жаніна… Я заперечив – адже я не збираюся його картати чи ганити. Амурні пригоди цього добродія мене мало обходять.

– Хіба він цікавиться мною? То чому ж тоді я маю цікавитися ним?…

– Він дуже тебе шанує.

Ця безсоромна брехня дозволила мені підпустити вже заготовлену шпильку:

– Мабуть, із пошани твій Філі називає мене старим крокодилом. Скільки разів я чув, як він за моїми плечима так мене величав… А втім, так воно й є: я – крокодил, крокодилом і зостануся. Чого ж чекати від старого крокодила? Тільки його смерті. Постривайте-но, – необачно додав я, – він ще з того світу не таке вам утне.

(Дуже шкодую, що я так сказав, тепер вони почнуть винюхувати, що й до чого!)

Женев'єва злякано заперечила, гадаючи, що я образився за те прізвисько. Мене дратують не всякі ідіотські прізвиська, а дратує молодість Філі. Чи може вона собі уявити, що таке для старигана, всім ненависного, розчарованого у всьому, звитяжна молодість цього хлопця, який змалечку тішився радощами, що їх мені і за п'ятдесят років життя не довелося зазнати? Я зневажаю, ненавиджу цих шмаркачів. А цього ще більше за інших. Як кіт нечутно стрибає на підвіконня, почувши принадний дух, так і він м'якою ходою, тихенько проліз до моєї оселі, приваблений поживою. Посаг моя онука принесла йому невеликий, зате вона мала неабиякі "надії". Ах, ці надії наших діток! Щоб їх здійснити, вони ладні переступити й через твій труп…

А що Женев'єва захлипала, витираючи сльози, то я сказав їй вкрадливо:

– Зрештою в тебе ж є чоловік, він торгує винами. Хіба так важко цьому славному Альфредові прилаштувати до себе й зятя? Чому я маю бути великодушнішим, ніж ви?

І тут вона заспівала зовсім іншої – почала гудити сіромаху Альфреда, і то з такою зневагою й огидою! Послухати тебе, то він просто боягуз, він не тільки не розширює, а щодня згортає свої операції. Нащо вже колись була солідна фірма, а тепер там двом директорам робити нічого.

Я привітав Женев'єву з тим, що чоловік її обачний: коли заноситься на бурю, треба згортати вітрила. Майбутнє за тими, хто, як Альфред, грає по малій. Сьогодні найбільше лихо для будь-якої справи – широкий розмах. Женев'єва вирішила, що я кепкую з неї, а я справді так думав: недарма я тримаю гроші в себе під ключем і навіть не ризикую покласти їх до банку.

Ми повернули назад до будинку. Женев'єва не зважувалася і слова мовити. Я йшов, навмисне не спираючись на її руку. Вся родина сиділа кружка, дивилася на нас і, безперечно, обговорювала лиховісні знаки незгоди між нами. Очевидно, наше повернення урвало суперечку між родиною Юбера і родиною Женев'єви. Ох, яка розкішна баталія зчиниться через мою калитку, коли я тільки погоджуся віддати вам колись свої гроші! Всі сиділи, лише Філі стояв. Вітер куйовдив його непокірного чуба. На ньому була сорочка з виложистим комірцем і короткими рукавами. Дивитися не можу спокійно на нинішніх хлопців, вони скидаються на дівчат атлетичної статури. Його дитячі щоки зашарілися, коли на дурне запитання Жаніни: "То що, побалакали?" – я лагідно мовив: "Авжеж, ми говорили про старого крокодила…"

Ще раз скажу: я ненавиджу його не за це образливе прізвисько. Просто вони не розуміють, що таке старість. Як ви можете собі уявити таку муку: ти нічого не дістав від життя, і нема чого ждати тобі від смерті. Хай немає нічого потойбіч, і немає цьому пояснення, і не дано нам розгадати таємницю… А все ж таки ти, Ізо, не вистраждала того, що вистраждав я. Діти не чекають твоєї смерті. Вони тебе по-справжньому люблять, моляться на тебе. Вони тягнуть руку за тобою. Але ж і я їх любив. Женев'єва тепер гладка сорокалітня жінка, і щойно вона намагалася видурити в мене для свого шалапута зятя чотириста тисяч франків. А я пам'ятаю, як вона маленькою дівчинкою сиділа в мене на колінах. Тільки-но ти бачила наші забавки, одразу кликала її до себе… Та що це я? Ніколи мені не довести до кінця цієї сповіді, якщо я плутатиму теперішнє з минулим. Закликаю себе до порядку.

Здається, я зненавидів тебе не одразу, не першого року після тієї нещасливої ночі. Моя ненависть зростала в мені помалу – що глибше я переконувався в твоїй цілковитій байдужості до мене; бо для тебе нічого на світі не існувало, крім твоїх жадібних галасливих дітлахів. Ти навіть не помітила, як я, не мавши ще й тридцяти, став відомим адвокатом у цивільних справах, був завалений роботою і що мене вже знали як значну постать у нашій судовій окрузі, найвідомішій у Франції після Паризької округи. А після справи Вільнава (1893) я прославився ще й як адвокат-криміналіст (не так уже й часто хто висувається зразу в цих обох галузях права), і тільки ти не знала, що моя оборонна промова на цьому процесі прогриміла на цілий світ. І саме цього року наша незлагода перейшла у відкриту війну.

Після справи Вільнава, такої гучної для мене, мене ще дужче стисли лещата, в яких я задихався. Досі я ще плекав якусь надію, але твоя байдужість до мого успіху довела мені, що я для тебе не існую.