І
З усіх своїх численних шхун, кечів та катерів, що сновигали серед коралових островів Південномор'я, Девід Гриф найбільше любив "Громовика", шхуну на дев'яносто тонн, дуже подібну до яхти. Вона була така швидка, що вже давно здобула славу, ще тоді, як доправляла контрабандний опіум із Сан-Дієго до П'юджет-Саунду, ловила тюленів у Берінговому морі та постачала зброю на Далекий Схід. Митники її просто ненавиділи й проклинали, зате всі моряки нею захоплювалися, а для корабельників, що змайстрували шхуну, вона була хтозна-якою гордістю. Навіть нині, проплававши сорок років, "Громовик" усе ще був незрівнянно прудкий, і ті моряки, що не бачили його, не могли цьому повірити. Тим-то через нього спалахували гострі суперечки, а то й бійки, по всіх портах од Вальпарайсо до Манільської затоки.
Того вечора шхуна пливла, поставивши вітрила гостро до вітру; її великий грот геть обвис, полотнища вітрил щоразу хляпали, коли шхуна здіймалася на гладеньку хвилю, і хоч вітер ледь кивав, а все ж судно легко робило чотири вузли. Девід Гриф уже з годину стояв на баку з завітряного боку, спершись на поруччя, і дивився за борт на ясний фосфоричний слід судна. Легенький вітерець, що відбивався від клівера, п'янкою прохолодою дихав йому в лице й на груди; Гриф був у захваті від своєї чудової шхуни.
— Ну, хіба ж не краса, Тауте? — звернувся він до канака-дозорця і пестливо погладив тикове поруччя.
— Авжеж-бо, хазяїне,— відповів канак глибоким грудним голосом, властивим полінезійцям.— Тридцять років я плаваю, але такого судна ще не знав. На Раятеа ми звемо його "Франауао".
— "Вранішня зоря",— переклав Гриф те пестливе наймення.— Хто її так назвав?
Тауте хотів був відповісти, коли враз його увагу привернуло щось удалині. Гриф і собі став дивитися в той бік.
— Земля,— сказав Тауте.
— Так, Фуатіно,— згодився Гриф, усе ще дивлячись туди, де на яснозоряному обрії темніла пляма.— Ну, гаразд, піду скажу капітанові.
"Громовик" не міняв курсу, і скоро вже можна було навіть розрізнити обрис острова; далі почувся сонний хлюпіт прибою та бекання кіз; із суходолу дмухнув вітер, напоєний квітковими пахощами.
— Якби не ущелина, то такої ясної ночі можна було б зайти в протоку,— з жалем зауважив капітан Глас, дивлячись, як стерничий міцно прив'язує стерно.
Шхуна кинула якоря за милю від берега, чекаючи світанку, щоб тоді спробувати переплисти небезпечну протоку до острова Фуатіно. Була справжня тропічна ніч, ніщо не заповідало дощу чи бурі. На носі покотом полягали спати матроси-раятейці, а на кормі, так само недбало, поклалися капітан, помічник та Гриф. Лежачи на вкривалах, вони курили й сонно розмовляли про Матаару, королеву Фуатіно, та про кохання її дочки Наумоо й Мотуаро.
— Таки правда, вони романтичний люд,— сказав Браун, капітанів помічник.— Не менше за нас, білих.
— Авжеж, такі романтичні, як Пільзах,— засміявся Гриф,— а це вже щось важить. Коли він утік од вас, капітане?
— Одинадцять років тому,— із злістю озвався капітан Глас.
— Розкажіть мені,— попросив Браун.— Я чув, ніби відтоді він ніколи й не виїздив з Фуатіно. Це правда?
— Щира правда,— буркнув капітан.— Закоханий у свою жінку, в те ледащо. Вкрала його в мене, а добрий був моряк, кращого й не знайти, дарма що голландець.
— Німець,— поправив Гриф.
— Це все одно,— відказав той.— Того вечора, як він зійшов на берег і Нотуту глянула на нього, море втратило доброго моряка. Мабуть, вони відразу вподобали одне одного. Не встигли ми й озирнутись, як вона вже поклала йому на голову вінок з якихось білих квітів, а хвилин через п'ять вони вже гасали берегом, узявшись за руки та сміючись, наче двоє дітлахів. Гадаю, це він висадив динамітом той величезний кораловий риф у протоці. Щоразу я тут обдираю зі шхуни лист або й два мідяної бляхи.
— А що було далі? — допитувався Браун.
— Оце й усе. Пропав моряк. Одружився тієї ж таки ночі і вже більше не приходив на корабель. Другого дня я пішов його шукати. І знайшов у очеретяній хижі серед кущів. Справжній білий дикун — босий, заквітчаний і таке інше, сидить і бренькає на гітарі. Дурень дурнем. Попросив, щоб я переправив його речі на берег. Я послав його під три чорти. І це все. Завтра її побачите. Вони вже мають троє нащадків — чудових дітлахів. Я везу йому грамофон та цілу купу платівок.
— А потім ви зробили його своїм агентом? — запитав помічник.
— А що ж я маю подіяти? Фуатіно — острів кохання, а Пільзах був закоханий. До того ж він добре знав тубільців. Він виявився найкращим агентом з усіх, що я будь-коли мав. На нього можна покластися. Ось побачите його завтра.
— Слухайте, хлопче,— грізно звернувся капітан Глас до свого помічника.— Ви, може, теж романтик? Коли так, то лишайтеся на шхуні. Фуатіно — острів романтичного божевілля. Кожен у когось закоханий. Вони живуть коханням. Хтозна, в чому воно тут сидить, чи в кокосовому молоці, чи в повітрі, чи в морі. Історія цього острова за останні десять тисяч років — то самі любовні пригоди. Ніхто краще за мене про це не знає, я розмовляв зі старими людьми, а коли побачу, що ви пішли берегом, узявшись за руки...
Він ураз спинився, і двоє слухачів зачудовано глянули на нього. Капітан дивився через їхні голови кудись у напрямку великої щогли. Вони теж позирнули туди й побачили смагляву руку, м'язисту й мокру. Потім за борт учепилася друга смаглява рука. Далі з'явилася голова з довгими кучерями і, нарешті, обличчя з лукавими чорними примруженими очима, осяяне усмішкою.
— Боже мій! — охнув Браун.— Це ж фавн, морський фавн!
— Це Людина-Цап,— сказав Глас.
— Це Маурірі,— сказав Гриф.— Він мій рідний, кревний брат за священним тутешнім звичаєм. Ми обмінялися найменнями.
Широкі темні плечі та дужі груди піднялися над поруччям, спритне тіло легенько й безгучно стрибнуло на палубу. Браун, що, як на помічника капітана, був досить начитаний, не зводив з прибульця захопленого погляду. Все, що він вичитав у книжках, безперечно доводило: цей гість з глибин морських — справжній фавн. Але сумний фавн, подумав юнак, коли брунатно-золотавий бог лісу підійшов до Девіда Грифа, а той підвівся й простяг йому руку.