— Він був у Франції влітку, коли хочеш знати,— заявив Лейн.— Я розумію, що ти маєш на увазі,— додав він швидко.— Але ти страх не...
— Ну, добре,— змучено мовила Френні.— У Франції.— Вона витягла ще одну сигарету з пачки на столі.— Це не стосується особисто Воллі. Це могла би бути й дівчина, їй-же богу. Якби це була дівчина — скажімо, хтось із нашої кімнати,— то вона запевне провела б літо, малюючи декорації в якомусь театрі або подорожуючи велосипедом через весь Уельс, чи найняла б кімнату в Нью-Йорку і влаштувалась у якийсь часопис чи рекламне агентство. Я кажу про всіх. Те, що кожен робить,— все це, ну, не те щоб погане й навіть не обов'язково хибне чи безглузде, але таке дріб'язкове, таке марнотне, що гідне хіба жалю. А ще гірше: якщо ти живеш серед богеми чи маєш інший подібний виверт, то однаково, зрештою, робиш так, як і всі інші; хоч ти ніби й не схожий на інших, але це теж конформізм.— Френні замовкла. Труснула головою — обличчя у неї було зовсім бліде — і на якусь частку секунди доторкнулась рукою до чола. Не те, що хотіла пересвідчитись, чи знову спітніла,— так мати прикладає руку до чола дитини, щоб дізнатись, чи в неї нема жару.— Я себе якось дивно почуваю,— промовила вона.— Мені здається, я божеволію. А може, я вже збожеволіла?
Лейн дивився на неї із щирою тривогою — більше тривогою, ніж подивом.
— Ти страшенно бліда. Ти справді бліда, розумієш? [256]
Френні заперечливо похитала головою.
— Нічого, нічого, все гаразд. Через хвилину все пройде.— Вона подивилась на кельнера, який саме приніс їхні замовлення.— Ой, слимаки виглядають дуже апетитно.— Френні піднесла сигарету до вуст, але та вже згасла.— Де ти подів сірники? — спитала вона.
Лейн підніс їй вогню. Кельнер тим часом відійшов.
— Ти забагато палиш,— сказав Лейн. Узяв маленьку виделку, що лежала обік тарілки зі слимаками, але перш ніж заходитися їсти, знову поглянув на Френні.— Я непокоюся за тебе. Цілком серйозно. Що, в біса, сталося з тобою за тих кілька оетанніх тижнів?
Френні поглянула на нього, а тоді знизала плечима й похитала головою.
— Нічого. Нічогісінько,— сказала вона.— їж. їж оті свої слимаки. Бо вони вистигнуть і буде несмачно.
— Але ж і ти їж.
Френні кивнула й подивилась на свій сандвіч з курчам, їй стало трохи млосно. Відразу відвела погляд убік і затяглася сигаретою.
— А як там з п'єсою? — спитав Лейн, заходжуючись коло слимаків.
— Не знаю. Я не граю в ній. Покинула.
— Покинула? — Лейн здивовано подивився на неї.— Мені здавалось, тобі надзвичайно подобається ця роль. Що ж сталося? Віддали її комусь іншому?
— Ні, нікому її не віддавали. Я і лише я мусила її грати. Але це така бридота. Страх.
— Але що скоїлось? Не покинула ж ти взагалі свій акторський відділ?
Френні кивнула й відпила трохи молока. Лейн дожував і проковтнув те, що мав у роті, й озвався.
— Але чому, ради бога? Я завжди думав, що той чортів театр — твоє щире захоплення. Ти тільки й говорила зі мною, що про нього...
— Просто покинула, й край,— повторила Френні.— В мені прокинулися сумніви. Я відчувала себе чимось на зразок нікчемної маленької егоїстки.— На хвильку вона замовкла.— Не знаю. Мені здалося, що "недобре ганятися за головними ролями. По-моєму, це найгірші прояви егоцентризму. І коли я грала, то після вистави, опинившись за лаштунками, ненавиділа саму себе. Ох, всі ці егоїсти, що бігають по театру, такі вдавано співчутливі й уважні! Треба цілувалися з ними всіма й ходити з лицем, вимазаним чужим гримом, а потім намагатись бути надзвичайно [257] природною і зберігати приятельський тон, коли колеги приходять до тебе за лаштунки. Я просто ненавиділа себе... Та що найгірше — я навіть соромилася грати в деяких виставах. Особливо з репертуару останнього літа.— Вона поглянула на Лейна.— В мене завжди були гарні ролі, так що не дивись так на мене, річ не в тім. Розумієш, я б соромилась, якби хтось, кого я поважаю,— наприклад, мої брати,— прийшли та почули, як я виголошую деякі репліки з моєї ролі. Я навіть писала, кому не приходити на виставу.— Френні знову замислилась.— Виняток становить хіба що роль Пегін, яку я грала в "Зальотнику" торік улітку. Гадаю, глядачі могли б дістати справжнє задоволення, якби отой дурень, що грав головну роль, не псував усього. Він був такий солодкавий. О боже, який же він був солодкавий!
Лейн нарешті розправився зі своїми слимаками. Він сидів, свідомо прибравши незворушного вигляду.
— Але ж у всіх рецензіях його хвалили. Пам'ятаєш, ти сама мені їх прислала?
Френні зітхнула.
— Так. Це правда, Лейне.
— Боюсь, ти не розумієш мене. Річ у тім, що ти вже з півгодини говориш так, ніби ти єдина в світі людина, обдарована здоровим, критичним розумом. Якщо кілька відомих критиків зійшлися на думці, що твій партнер грав добре, то, може, так воно й було, а твоя оцінка хибна. Таке тобі не спадало на думку? Знаєш, тобі ще бракує зрілого...
— Він грав чудово — як на актора, що має лише талант. Але щоб грати ту роль справді мистецьки, треба бути генієм. Треба, й край. І тут я не можу нічим зарадити.— Вона трошки згорбилась і, ледь розтуливши вуста, поклала руку собі на тім'я.— У мене наморочиться голова, і взагалі я почуваю себе якось дивно. Розуму не приберу, що це зі мною.
— Ти вважаєш себе за генія? Френні прибрала руку з голови.
— О, Лейне. Будь ласка, не говори так зі мною.
— Але ж я не хотів сказати нічого...
— Я знаю тільки, що в мене паморочиться голова,— перебила Френні.— Я вже зовсім хвора від усіх цих "я". І від свого власного, і від чужих. Я просто хвора від усіх отих типів навкруг, що хочуть чогось доскочити, чимось неодмінно вирізнятись, бути надзвичайно цікавими. Це бридко, бридко. Хай хто що хоче говорить, а я знаю своє. [258] Лейн звів брови і випростався у кріслі, щоб надати ваги своїм словам.
— А може, ти просто боїшся конкуренції, як ти гадаєш? — спитав він із награним спокоєм.— Я не дуже розуміюсь на цих матеріях, але міг би закластися, що добрий психоаналітик — я маю на увазі когось справді компетентного — напевне підтвердив би це...
— Ні, я зовсім не боюся конкуренції. Зовсім навпаки. Хіба ти не бачиш? Я боюся, що сама прагну суперництва, ось що мене лякає. Тому я й покинула акторський відділ. Саме тому, що в мене така жахлива схильність перейматися чужими цінностями, тому що я люблю, коли мені аплодують, мною захоплюються. А це погано. Я соромлюся цього. Мені гидко. Я гидка сама собі, що не маю відваги бути просто людиною. Я гребую собою і всіма тими, хто пнеться справити на інших сильне враження.— Вона замовкла, схопила склянку з молоком і піднесла її до рота.— Так і є,— мовила вона і поставила склянку на стіл.— Це щось нове. Щось сталося з моїми зубами. Вони цокотять самі собою. Позавчора я мало не відкусила шматок склянки. Може, я вже зовсім збожеволіла і навіть сама про це не здогадуюсь?