Фредерік, або Бульвар Злочину

Сторінка 23 з 29

Ерік-Емманюель Шмітт

ФРЕДЕРІК. Чому?

ЖОРЖ. Я вважала за краще бути наймолодшою серед старих, аніж найстарішою серед юних. (Прямує до дверей). Знаєш — він хоче мене. (Пауза). Щодня.

Фредерік ловить її на самому порозі.

ФРЕДЕРІК. Жорж! Скільки часу тривають мої кохання?

Жорж дивиться на нього зі здивуванням.

ФРЕДЕРІК. Відповідай, Жорж, я тебе прошу.

ЖОРЖ. Але я не знаю, я не історик. (Роздумує). Рік… Щонайбільше півтора… Повернення того самого сезону зазвичай фатальне для твоїх кохань.

ФРЕДЕРІК. А як ти гадаєш, Жорж, ти не думаєш, що колись я зможу покохати… назавше?

ЖОРЖ (вибухає сміхом). Навіщо ти мелеш дурниці? Що ти таке кажеш? Ти що, репетируєш роль?

ФРЕДЕРІК. Жорж! "Назавше"! Чи взагалі це можливо: "назавше"?

ЖОРЖ (жорстко). Ми актори, Фредеріку, тобто найрозсудливіші люди на землі, бо ми знаємо те, що інші приховують. Ми знаємо, що ми ніщо, ми не маємо той чи інший характер, ми вибираємо його собі й імпровізуємо залежно від ситуації; ми знаємо те, чого жоден філософ не знає; що можна думати про різне водночас; що можна сказати "я тебе кохаю", помітивши прищик на носі, або сказати "я тебе ненавиджу", думаючи, що час змінити черевики. Ми знаємо, що небо мінливе, що руйнується навіть камінь, що за три секунди ми відчуємо зовсім інше почуття, не таке як зараз, що від сміху до сліз — один рух стегна; ми знаємо непостійність, неуважність, уривчастість істот і речей; знаємо, що "назавше" — це лише бажання, а "ніколи" — зітхання.

ФРЕДЕРІК. Жорж, ти забираєш у мене надію. Я хотів би кохати Береніку.

ЖОРЖ. Боюся, що кохати — назавше зостанеться лише бажанням кохання.

Вона виходить.

ЗАТЕМНЕННЯ

ОДИНАДЦЯТА КАРТИНА

Фойє театру Фолі-Драматік.

Піпле у процесі приготування коктейлю за стійкою бару.

Вбігає Береніка з газетами в руках.

БЕРЕНІКА. О, Піпле! А де Фредерік?

ПІПЛЕ. Він вийшов на хвильку в крамничку. А я готую йому гаряче вино. Мені здалося, що він дуже нервовий. Це б мало бути через прем'єру "Робера Макера". Йому так хочеться, щоб це продовження було б так само успішним, як і "Постоялий двір Адре".

Береніка розкладає газети на стійці бару.

БЕРЕНІКА. Поглянь, що пишуть газети.

ПІПЛЕ (із здивуванням читає). Ви одружуєтеся з Фредеріком!

БЕРЕНІКА. Я щойно про це дізналась!

Вона вибухає сміхом.

ПІПЛЕ (почухавши потилицю). Так, оригінально, як для пропозиції руки і серця!

У цю мить входить Фредерік, одягнений у костюм Робера Макера, закінчуючи складати речі до своєї торбинки.

Береніка кидається йому на шию.

БЕРЕНІКА. Ти одружуєшся зі мною!

ФРЕДЕРІК. Я?

БЕРЕНІКА. Так написано в газетах.

ФРЕДЕРІК. Треба завжди вірити тому, що пишуть у газетах.

Береніка сміється від щастя.

Піпле скористався цим, щоб непомітно щезнути.

ФРЕДЕРІК. Ти рада?

БЕРЕНІКА. Дуже. (Пауза). Але я відмовляюсь, ясна річ.

ФРЕДЕРІК. Перепрошую?

БЕРЕНІКА. Я не хочу виходити за тебе заміж.

ФРЕДЕРІК. Береніко!

БЕРЕНІКА. Ми не повинні піддаватися жодному примусу, нічому зовнішньому. Ти любиш мене тільки тому що знову приймаєш це рішення щоранку — любити мене.

ФРЕДЕРІК (тривожний). Але шлюб може створити захист.

БЕРЕНІКА. Захист від чого? Від кого? Якщо нас покине кохання, все буде скінчено.

Фредерік не хоче це чути.

ФРЕДЕРІК. Ти дуже довірлива зі мною. Я лише актор, тобто останній чоловік, якому варто довіряти. Я не здатен розпізнати, чи я граю, чи брешу, адже щирість складає частину мого фаху. Я постійно спостерігаю за собою. Ти знаєш, що на похороні своєї матері мені вдався чудовий крик болю? Так от, щойно я закричав, я вже почав його досліджувати, аналізувати засоби його відтворення… Я — чудовисько, Береніко.

БЕРЕНІКА. Я тебе не слухаю.

ФРЕДЕРІК. Мені завше жилося легко, бо я ніколи не мав нічого справді важливого, крім свого мистецтва. У найгострішу мить своїх стосунків із жінкою, у ліжку чи в суперечці, я завше можу відсторонитися і сказати собі: я досліджую. Саме тому я не вельми жалую акторів. Коли я бачу, як плаче Манірниця, я кажу собі: вона вивчає страшенну тугу від розлуки. Почувши, як Жорж стогне, як дебютантка, під ударами стегон Дужі, я думаю: вона вивчає насолоду. Коли я уявляю власну печаль того дня, коли ти мене покинеш, я думаю: я вивчатиму відчай. Актори сприймають час життя лише як фаховий досвід.

БЕРЕНІКА. Я зміню тебе.

ФРЕДЕРІК. Люди не міняються.

БЕРЕНІКА. Тобі непотрібно уявляти, що ти відчуватимеш, коли я тебе покину, бо я ніколи не піду.

ФРЕДЕРІК. Підеш, якщо я викличу в тобі страх.

БЕРЕНІКА. Однак не піду.

ФРЕДЕРІК. А що б ти зробила, якби дізналась, що я маю коханку?

БЕРЕНІКА. Я б запитала себе, навіщо тому, хто це сказав, городити таку брехню.

ФРЕДЕРІК (схвильований). Ти б запитала себе про нього, а не про мене?

БЕРЕНІКА. Звичайно, про нього, лише про нього. Тобі я довіряю.

ФРЕДЕРІК (тужливо). А якби десять, п'ятнадцять осіб повторили б тобі те саме?

БЕРЕНІКА. Кількість тут нічого не міняє. Я б поверталася до початкової ідеї: навіщо вони вигадують цю зраду? (Пауза). До речі, я чекаю на щось подібне невдовзі. Щастя викликає заздрість; а я ж дуже щаслива, тому мені будуть заздрити. І навіть трохи образливо, що досі ніхто мені нічого такого не казав…

ФРЕДЕРІК. Чого саме?

БЕРЕНІКА. Що ти мене зраджуєш. Може, ми були дуже стримані…

ФРЕДЕРІК. А якби я сам тобі це сказав?

БЕРЕНІКА. Що більше мене не любиш?

ФРЕДЕРІК. Ні, цього я не скажу. Якби я сказав, що тебе зрадив.

БЕРЕНІКА. Я б удавала, що гніваюсь, ти б мене заспокоював, і ми б покохались страшенно пристрасно. Мені здається, що таким чином я б здійснила твій план: ти б розповів мені цю маячню, щоб викликати мою реакцію.

ФРЕДЕРІК. Ти надто мені довіряєш.

БЕРЕНІКА. Очевидно, більше, ніж ти сам. Але я маю рацію. (Сміється). А тепер я тебе залишу. Мені ж треба вдягнутися на прем'єру "Робера Макера".

Цілує його і виходить, зустрівшись із Арелем, дуже заклопотаним, але веселим.

АРЕЛЬ. Передчуваю успіх. Ми все продали! Для мене самого навіть відкидного стільця не лишилось!

ФРЕДЕРІК. Тим краще для відкидного стільця.

У цей момент із глибини, перетинаючи фойє швидкими кроками, з'являється граф Пієман у супроводі двох поліцейських, зупиняється біля Фредеріка і Ареля. Пієман тримає перед собою королівський указ.