— Да, — сказав він. — Це я у ефект ударився.
І саме ця несподівана інтермедія в їхньому мирному застіллі спричинилася до того, що ми ніколи не довідаємося, як правильно міняються барви на Адаминім лиці, коли випиває, бо лице її знову позеленіло, тобто повернулася барва з попереднього стану.
— Хочете, музику поставлю, — мирно сказав Пшоно, знову лягаючи й закидаючи ногу на ногу. — А ти, Адамо, гола потанцюєш, от я і розпалюсь.
— Щоб я змерзва! — верескнула Адама. — Іди к чорту!
— Я танцювать не вмію! — сказав Єва, наливаючи третю чарку.
— А мені тебе й не тра, — сказав із ліжка Пшоно. — Від тебе я розпаляться не стану, хоч ти і Єва. Не гомік же я, прости Господи! А від Адами, може, й розпалився б.
— Кови не можеш, нашо воно тобі? — спитала Адама, беручись за чарку.
— Це я не можу? — обурився Пшоно і знову сів. — Іди сюди, побачиш!
— А він шо, доп’є водку сам? — верескнула Адама, вже донісши чарку до рота. — Я так не согвасна!
І, ніби боячись, що в неї ту "водку" відберуть, хутенько її вицмулила. І втретє завмерла, вибалушивши очі, які залишилися зелені, а обличчя посиніло.
— По-моєму, ти і здіваєшся, бо не можеш нормавно, — сказала, тягнучись до моченого яблука; Єва ж догризав уже п’яте.
— Можу й нормально, — сказав Пшоно, знову лягаючи. — Але стимул — нужно! Із стимулом інтересніше.
— Усі ви недоробвені, — мовила Адама, гризучи, як миша, яблуко. — А я тобі не стимув?
— Стимул, — заперечив Пшоно, закидаючи ногу за ногу. — Але неважний!.. Стіки ще сидітимеш, мене вже розбирать почина.
— Переживеш! — жорстко сказала Адама. — Вип’ю водку й прийду, ніде не дінуся.
Пшоно важко зітхнув і переклав ноги. Єва сидів до нього спиною, обличчям до вікна, але й це не сховало, що шия в нього набирає кольору півнячого гребеня. Так у нього бувало завжди, коли випивав. Знову потягся до пляшки й вилив рештки до стопок. Його погляд упав на шиби — за ними йшов густий сніг, власне, зірвалася заметільниця, бо вітер не вщух, а посилився.
— Хе! — сказав. — Помело! Це тобі, Адамо, в капчиках неудобно буде йти!
Адама різко повернулася — у вікно гостро сікло.
— А хай остається, — спокійно сказав із ліжка Пшоно. — Тобі в кожусі та валянцях нічо, а вона може й остаться.
— Шоб ти надо мною здівався? — верескнула Адама.
— А тобі не наравиться? — розтяглим голосом спитав Пшоно. — Це ж не тільки тобі вдовольствіє, а й мені!
— Терпіть не можу, кови мені пуцьку сунуть не туди, куди повожено, — обурено сказала Адама; останню чарку пити чомусь не поспішала.
— Подумай, Адамо, — розтягло сказав Пшоно. — Можеш і на довше остаться, буду тебе поїть і кормить. Не гірше моїх собак їстимеш.
— Нє! — рішуче сказала Адама. — Лучче я в тій завірюсі замерзну.
— Странна ти, Адамо, — зітхнув Пшоно. — Я ж тобі добра хочу.
— Ну да, — саркастично мовила Адама. — Годувать мене, як собак! Тоже сказав!
— Я й справді добре собак годую, — мовив лагідно Пшоно. — Лучче, як себе!
— Воно й видно, — сказала Адама. — І не угуварувай мене! Нічо не вийде!
— Ну харашо, — ще раз зітхнув Пшоно. — Допивай скорше, бо я вже готовий.
Тоді Адама рішуче допила чарку, не менш рішуче встала і ще рішучіше сказала:
— Щоб не здівався, бо Єва тобі говову вису зверне! Пойняв?
— Та пойняв, — мовив тужно Пшоно. — Йди, бо не терпиться!
Єва сидів так само спиною до них, шия його червоно палала, півмертві очі лили сіру воду у вікно, за яким моталися й крутилися білі космаки, а на ліжку за ним щось рипіло, вовтузилося, чмакало; відтак Пшоно почав розпалятися, а його голова, коли таке траплялося, починала світити яскравіше, висяюючи мертве й сиве, як самогонка, яку випили, сяйво.
— Єво, він почина здіваться! — глухо верескнуло з ліжка.
— Ти того! — грізно сказав Єва, ледь-ледь повертаючи голову. — Диви мені! Роби по уговору, бо я шуток не люблю!
І знову на ліжку заскрипіло, завовтузилося, зачмакало; зрештою Адама вислизнула з-під Пшона, загортаючи на ходу пальтечко пола за полу, а Пшоно лежав долілиць, розкинувши ноги й руки, і його світлоточна голова помаленьку пригасала.
— Я йому запватива, Єво, — сказала Адама. — Ходім! Ну й падво ж він, цей Пшоно! У жизні такого не бачива.
— Поче…кайте… трохи… — хрипко сказав із ліжка Пшоно. — До тями… прийду… Собаки… вас… без мене… не випустять…
І поки приходив до тями, Адама вигребла з миски рештки капусти, набила рота й почала жувати, плямкаючи.
— А хвіба в тебе нема? — спитала з повним ротом. — Бо я пісвя того діва апетит чуствую!
— Візьми на миснику, — вичерпано сказав Пшоно.
Адама хліб миттю знайшла, хоч той був черствий, аж тріснув, ніби порепана земля, на зрізі, почала ламати його й спрагло переїдати пацючими зубками.
— А сава нема? — владно спитала.
— Візьми в сінях у каструлі, — зі стогоном видихнув Пшоно.
Адама метнулась у сіни й принесла каструлю.
— Хочеш сава із хвібом, Єво? — спитала.
— Нє! — байдуже відповів той. — Випить мені тра, а їсти до фєні!
Адама відбатувала шмат і почала запихати до рота, відриваючи зубками то хліб, то сало; обличчя її при цьому із синього почало ставати світло-брунатне.
— Ну й падво цей Пшоно! — енергійно повторила з набитим ротом. — Бівшого падва в жизні не бачива!
— Здівався над тобою? — байдужно спитав Єва.
— Пробував, аве ти йому сказанув. Усе нормавно! — мовила з повним ротом Адама.
— Не з’їж мені всього сала й хліба, — немічно сказав із ліжка Пшоно.
— Це вже не вказуй! — енергійно мовила так само з набитим ротом Адама. — Ти своє взяв, то я своє візьму! З’їм, скіки ввізе, пойняв! У мене пісвя того діва апетит розгоряється!
І вона знову почала енергійно молоти щелепками.
Пшоно важко звівся з ліжка, очевидячки, з остороги, що Адама поїсть його харчі, сів і потрусив головою, яка вже цілком перестала фосфорувати.
— Ідіть к чорту, бо надоїли! — сказав Пшоно. — Оддохнуть хочеться!
Став на ноги і знову потрусив головою, як кінь.
Єва повільно почав одягати кожуха, очі його були мертві.
— Підем чи шо? — спитав…
Собаки стояли всі три, повернуті до входу, а коли із дверей виступив, мов ведмідь, Єва, дружно загавкали. Адама вислизнула за Євою, на ходу ховаючи руки в рукави.
— Рекс один, Рекс два, Рекс три — у буду арш! — крикнув високим голосом Пшоно.