В альтанці ми затрималися й дивилися на розлив води: через Тетерів було прокладено дощатого пішохідного моста, а з того боку ріс ряд тополь, що їх посадили у війну німці, — там було густо насипано голих людських тіл, річка ж біля берега аж кипіла від купальників.
— Отут ми й дамо свою присягу, — сказала тихо Іра. — Але…
— Щось стримує? — спитав.
— Ні, — мовила, — але це велика відповідальність.
— Так, — згодився я, — і її я вибираю.
Ми коротко обговорили текст присяги, вона мала бути коротка: "Клянуся перед Богом і власним сумлінням, що я, беручи за дружину Ірину Канішевську (вона ж мала назвати мене), буду їй (йому) вірним, щирим і відданим другом. Ділитимем разом клопоти і труднощі, і ця клятва хай буде дійсна доти, доки її із себе знімемо за обопільною згодою". Перший проказав цю формулу я, тоді — вона, потому обійнялися й поцілувалися довгим поцілунком, хоч саме в цей час на горі з’явилися якісь чужі люди, а коли зайшли до альтанки, ми її покинули, і я повів свою таємну дружину в молодшу частину парку, де стояли гральні заклади й розташувався танцмайданчик, на якому вечорами сходилися житомирські хлопці й дівчата. Ми обоє були видимо схвильовані, тож мовчали, тільки трималися за руки, вряди-годи щасливо одне на одного позираючи.
— Отже, на той бік не підемо? — спитав я.
— Ні, там забагато людей, — відказала вона.
— Можна було б вийти в поле, — сказав я, — людей там нема, тільки кущі, яри та поля. До речі, щось таке, про яке писала в листі.
— Хай цим полем буде наш парк, — сказала. — З ним ми більше пов’язані.
— Гаразд! — згодився я. — Тоді треба знайти місце для весільної трапези, щоб ніхто не заважав. Хочу бути тільки з тобою.
Таку лавку я знав, її затягли в кущі закохані, ввечері вона завжди зайнята, а вдень — вільна. Так воно й було. Єдина недогода — сміття довкола: папір, пляшки, консервні бляшанки, недопалки, зімнуті пачки від цигарок.
— Прибрати? — спитав.
— Ні, — відповіла Іра. — Бо де помиєш руки?
Помити руки було де, бо в парку не один кран для поливання, але я змовчав — не хотів її покидати.
— Усе-таки якась сумна, — сказав.
— Коли хвилююся, завжди сумна, — відповіла.
Розклала хліб і ковбасу, а я заходився вибивати корка з пляшки.
— Все-таки дістав кримського вина! — мовила.
— Старався, — відповів. — А може, пощастило чи так треба було.
У кущах затріщало, і з-поміж гілок вистромив голову брудний, зі зваляною шерстиною, увіч бездомний пес.
— Ну от, і гість є, — сказала Іра.
— Не гість, а свідок, — у тон їй сказав я. — Без свідків — яке одруження!
Пес дивився насторожено-прохально й не рухався.
— Нагодуємо? — спитав я.
— А хіба свідків не запрошують на весільний обід? — відказала весело Іра.
Я кинув псові хліба, він ковтнув його як муху й обережно виліз із куща. Чарок у нас, звісно, не було, і ми відковтнули із горличка.
— Чудове вино! — сказав я.
— Кримське, — відповіла Іра. — В Криму все чудове!
Знову затріщало в кущах, з’явився ще один пес, так само брудний і обстріпаний; ми почали підгодовувати обох.
— Усе правильно, — сказав я. — Має бути два свідки, вони і є.
Ось чому згодом я назвав цей акт "Собаче весілля" — свідками на ньому й справді були собаки.
Їли хліб із ковбасою, запивали вином, потому був і десерт: цукерки, які також купив, — дали по цукерці і псам, які вже розташувалися зовсім близько до нас. Мило теревенили, сміялися, жартували, хміль м’яко нас сповивав, і я відпружено подумав: "Господи, скільки людині потрібно для щастя? Чи обов’язково для того громадити майно та гроші, будувати палаци і вбиратися у коштовні шкури. Адже воно химерне й непостійне, те щастя, і вислизає з тих палаців та шкур, а приходить в образі голубого спокою і до таких порізаних і полущених, захованих у хащах лавок та смітників і навіть може засвітитися в очах бездомних, шолудивих псів, які раптом стають твоїми друзями. Воно, щастя, як краса короткотривала та малонадійна, але щаслива людина та, котра ніколи ним не гребує, а випиває десь так, як випиваємо ми це чудове вино, — із горлечка". Отож я був у стані екстатичного зворушення, і мені здавалося, це саме відчуває й вона, тож тішив себе, що не тільки я, а й ми були в такому щасливому стані, чи пориві, чи пережитті — ось чому так чудово, як ніколи, розцвіло переді мною обличчя коханої.
З’їли й випили все, але не захотіли побільшувати смітника, а загорнули рештки в папір, щоб викинути в урну. Тоді закурили, звільна балакаючи й пригадуючи веселі випадки, вряди-годи вибухаючи й сміхом. Пси коло нас продовжували сидіти, ніби сподівалися, що маємо приховану їжу, або ж відчувши нашу атмосферу й бажаючи її з нами поділити. Але мені вже хотілося залишитися з Ірою на самоті.
— Все! Забирайтеся! — сказав псам. — Мені треба свою дружину поцілувати.
— А на годинника подивився? — спитала Іра.
Я злякано зирнув на стрілки. Мала рацію, нам треба поспішати на автовокзал, адже квиток був куплений.
— Геть! — сказав я псам. — У нас нема вже часу.
І пси слухняно відійшли. Я обійняв Іру, ми почали цілуватися, і я ніжно пестив її перса.
— Фу! — вирвалася від мене. — Я зовсім п’яна! Встигнемо на автобус?
— Встигнемо, — сказав я, спускаючись на землю й цілуючи їй коліна й оголюючи стегна.
Але вона мене від себе відвела і встала.
— Ти ж знаєш! — сказала цілком тверезо, — сьогодні не можу.
— Знаю, — сказав, зітхнувши і зводячись.
— Дивно, — сказала Іра. — Такий розважливий і такий буваєш гарячий!
— Розважливість і гарячість — категорії не взаємозаперечні, — сказав я.
— Гаразд, ходімо! Все-все буде попереду! — підігнала.
— Так! — сказав п’яно. — Інакше тебе не відпустив би! Чорт з ним, із тим квитком!
І ми швидко пішли парком, тоді — бульваром, на Бердичівській ускочили до Першого тролейбуса; добре, що виявилося вільне сидіння: сиділи одне біля одного, міцно притулившись і сплівши руки. Довкола мигали будинки, людські обличчя, шиби авт, але все те — з іншого світу, бо світ змалів, стулився у м’ячика чи кулю, а в тій кулі сиділи ми, і не було в нас, як мені тоді здавалося, нічого різноякого, нічого різнодумного, і слова, які вимовляли, ніби зливалися зі словами іншого, начебто це був монолог, а не діалог, і їм було тепло, тим словам, бо і в них бродило трохи кримського хмелю, а кримський хміль, виявляється, має свою особливість, і я пристрасно полюбив не тільки захоплену поклонницю того раніше для мене цілком банального Криму, а і його, хоч, може, й на коротку мить, адже в тому слові ховалося інше, куди величніше — Рим, а Рим, як віщало одне неореалістичне кіно, відкрите місто.