Аж холодом пробило від цих думок: зрештою, скільки зусиль зужила Іра, щоб я нарешті подивився на світ незамиленими очима! Очевидно, романтичний тон її листів, подумалося мені, й був вишуканою формою, за допомогою якої хотіла добитися чи достукатися до мого нібито розуму й раціоналізму, бо саме мій розум і раціоналізм був цілком романтичного спрямування, а її турбували насущні речі, отже, по-справжньому раціоналістичні. Мій же розум виявився своєрідним різновидом глупоти, адже є не лише глупота, вища від усякого розуму, а й розум, нижчий від усілякої глупоти, а романтичний розум такий передусім. Але це тільки з погляду практичного раціо, а практичне раціо завжди похідне від примітивності душі та помислів, адже існує ще раціо абсурду, без якого неможливий духовний подвиг, на який людина себе піднімає, — я ж хотів у житті саме цього, і саме в цьому й була моя мета. Іра це відчувала, але моя мета, як і моя відданість їй, була їй незрозуміла, бо хотіла жити, а я — діяти, а це далеко не те саме. Однак відповідь на поставлену проблему мушу дати не зволікаючи, бо того від мене вимагала, для цього й поставила носом до глухої стіни, і відсуватися вже нема куди. Пенька помазано потужним клеєм, звареним із омели, і пташка до нього приліпилася. І та пташка аж ніяк не вона, а таки я. Клей зварено сумлінно й зі знанням справи, отже, коли птах не вирветься, його або зужиють, або зачинять у клітку, можливо, дорогу й гарну, а клітка — це і є обов’язки, від яких так гаряче відрікалась у своїх листах Іра. І я з вільної пташки перетворюсь у жука-гнойовика (нагадаю, моє прізвище Жук), який живитиме гній своїми відкладами, а гній живитиме його.
Найлегший вихід із такої ситуації — ескапічний. Тобто я міг устати і, цілком не дбаючи про Іру (квитка до Києва мала, купленого мною), рушити в дім свого дитинства та юності, тобто у свій Житомир, а її залишити із Житомиром своїм, і всі проблеми відпадуть: був би певний, що вона, не заставши мене на бульварі й перечекавши якийсь час, вибухне гнівом, цілком справедливим, признаємо, але мене зрозуміє, як і те, що моя втеча і є відповіддю, до якої мене зобов’язувала, адже розума собі має, як вістить цей скрипт. Тоді я навіки погасив би вогонь пекельної нез’єднаності, а водночас і поєднаності наших родин, сама ж історія, як річ чи книжка, спокійно лягла б на полицю пам’яті. Це було би по-чоловічому жорстоко, але й виказало б мою силу, коли б я праг утвердження своєї зовнішньої мужності й чоловічої сили над жіночою, тобто подобати став би на чоловіків, які їй до смаку. Але річ у тім, що я того не праг, бо Іру любив. А любов для мене — це не утвердження чоловічої сили над жіночою, а спроба з’єднання тіл та душ в одне єство, можливо, без домінування чоловічого начала, але й без його заперечення. Бо як сказав ще Іоанн у "Посольстві до Папи Римського Сікста Четвертого" від 1476 року: "Коли рече вухо, я не око, то чи око не від тіла? А коли б було все тіло — око, то де буде слух? Коли все слух — то де буде нюх? Нині багато є членів, а тіло єдине". Ці думки можна було б продовжити висловом Станіслава Оріховського: "Якщо ваша жінка не є частиною вашого життя, тоді чоловік волочить своє існування, не знаючи спокою і безпеки".
Що ж мене тоді зупинило, і я не встав і не рушив у свій Житомир? Очевидячки, непевність себе, тобто боязнь помилитись у правдивості власних розмислів. Бо чи не вигадав я те, що написав вище; коли б вигадав, то це було б все одно, що вдарити ножем ні в чому не винну людину, бувши переконаний, що та тримає ножа на тебе. А це вже шизофренія. Окрім того, як тепер, так і тоді, я був людиною старомодною, тобто своєрідним лицарем честі, а не зради, отже, мій відхід чи втеча міг би бути потрактований як зрада. Тому вирішив Іри дочекатися, адже наша спроба поєднати в собі обидва Житомира тільки почалася.
40
І я побачив її, сидячи на бульварі трохи далі від пам’ятника співцеві Російської імперії, — чудового, блакитного метелика, що не йшов, а вільно плив жовтим полем алеї, а коли наблизилася, уздрів, що обличчя її схвильоване й гарне.
— Дивовижно, що вигадав цю поїздку! — сказала, сідаючи коло мене. — Скільки в мені розворушилося!
— Як тебе прийняли? — спитав я.
— Дуже приязно. Я, правда, сказала, що проїздом і маю мало часу. Шкодували про те. Пам’ятають мене дівчинкою і не пізнали, за винятком дядька, той бачив мене більшою. Але я їм показала фото, і ми багато згадали.
Отже, фото брала з подвійною метою: для мене і для родичів.
— Радий, що тебе це приємно схвилювало, — мовив.
— Тепер я вільна від свого Житомира й потребую твого, — сказала Іра. — Куди підемо?
— Хотіла в парк, — проказав. — Тоді до річки, там є дощатий міст для пляжників. Можна перейти на той бік.
— А що на тому боці?
— Змога побути на самоті. Трава, сонце і горби.
— Хочу попередити: в мене те, і сьогодні нічого не вийде. На жаль! — сказала.
— Ну що ж, — трохи прикис я. — Об’єктивна реальність.
— Самій шкода, — шепнула, обдаючи мене лагідним поглядом. — Але в нас з тобою ще море часу.
— Тоді рушили?
— Стривай, — сказала вона. — Хочу роззирнутися. Цей бульвар чудовий, але чомусь мені не знайомий. Тут нічого не переробляли?
— Ні, — мовив я, — який був, такий і залишився.
— А в мене в пам’яті парк, але чомусь без бульварів. Підемо?
— Так, — сказав я, зводячись.
Узялися за руки і йшли якийсь час мовчки.
— Обіцяв щось сказати, — нагадала вона.
— Ні, обіцяли одне одному щось сказати. Отже, перше слово тобі як жінці.
Ішла якийсь час задумавшись.
— Тут чудово, — проголосила. — І в мене більше згадок, як думок.
— То як нам вийти з нашої ситуації? — спитав я.
— Не знаю, — відповіла тихо. — Хочу почути твоє мудре слово, ти за мене розумніший.
І я відчув, що її рука стисла мою сильніше.
Не пригадував своєї обіцянки, був-бо зайнятий іншим. Але тут мене раптом ніби прорвало. І я заговорив, сам дивуючись, що так легко потекли слова:
— Ситуація і справді не проста, і те, що скажу, лише принагідна думка. Одружитися зараз не можемо, треба приготувати батьків.
— А де ж твої два шляхи? — спитала.
— Є, — мовив рішуче. — І не два, а три.