Третє: хотіла поїздки до Житомира для того, щоб я ввів не в її, а у своє місто, до якого й справді ставлюся із сентиментом, — так воно, зрештою, і було: Житомир я любив, а спогади дитинства залишилися світлі й багаті, пронизані теплом та сонцем. Отже, знову-таки, чи не було це ще одним скиданням із мене риштунків?
Четверте: зберігалася ворожа настроєність до господині-ворони, яка бере дітей під своє крило, в супротилежність до того ставиться чайка. Не знаю, чи справді чайки не беруть під крила своїх дітей, але що не бере їх зозуля, знаю. Для Іри ж чайка — символ волі й моря, отже, цією метафорою не обіцяє мені бути турботливою дружиною, а хіба вивести мене на волю з мого запертя. Однак дружиною моєю стати ніби хоче, про це віститься в оповіді про ліс: щоб ми не входили й виходили з нього звичним шляхом, отже, пропонувала змінити форму стосунків, щоб нарешті вийшли з того лісу в поле, осяяне сонцем. Я при цьому маю ставитися до неї вельми бережливо, бо вона пролісок, який зовсім не кволий, бо пробив асфальт, і не розтоптати його, отже, чується, хоч і своєрідно, беззахисною сама й побоюється, що не пошаную цієї її властивості, хоча залишилося невідомим: що ж буде, коли сама добереться до моєї беззахисності? Зрештою, читач зможе про це докладно довідатися, дочитавши цього скрипта до кінця.
Є тут і м’які докори мені: за оте небажання її помічати і за те, що я ніби сплутую поняття "фантазерка" і "брехуха", тобто увіч відчуває, що я їй до кінця не довіряю і ставлюся таки остережно, а це значить, що в такій позиції зняти з мене захисні риштунки зась.
Іру вельми вражала банальність життя (образ лисого дядька в тільняшці), їй праглося, щоб Дід Мороз був справжній, а не видимий, хоча всі діти чудово знають, що так бути не може. Отже, важливо не те, що Дід Мороз є справжнім (так принаймні сприймав дитиною я), а те, що він приносить казку, хоча сам казкою не є; підміна цих понять і спричиняє скривлення, а відтак романтичне бачення світу. Тож її формула: "Вставай і йди до людей" значить зовсім не те саме, що, приміром, для мене. Я теж кажу: "Вставай і йди до людей", — але почуваюся отим чоловіком у білому костюмі й солом’янім капелюсі, який прийшов до людей, де пролилася кров, хай і худоб’яча, щоб запропонувати поміч, хоч вони, люди, тієї помочі, може, й не потребують — принаймні такої, яку може подати він. Через це йому нічого не відповіли. Її ж формула значить: "Іди до людей, і серед них обов’язково стрінеш людину-казку — справжню, а не гадану". Повторюється постулат, що вона сама не має мети, але хоче пізнати мою — може, у ній і знайде ту цукерку-подушечку, присипану какао? Я ж солодощів не шукав і не бажав, бо віддаю перевагу гірким лікам, отже, готувався до важкого, заповненого невсипущою, часто марудною працею життя, і тільки в ній убачав цілковитий смисл. Відтак світло для мене — не роздобута цукерка, а важко вирощений плід, що його, може, й не я споживу. Іра чудово й тонко ці речі розуміла, але їхнє бачення в нас цілком супротилежне. Лист свідчив, що вона після вагань поволі згоджувалася взяти від мене моє світло, але тільки на пробу: чи не виявиться воно цукеркою? Про це свідчить фраза: "Коли цього не станеться, неважливо". Є тут натяк і на її мстивість: обрáзи не могла забути й відкинути, а найгірше — вибачити, хоч здатність прощати є запорукою любові. Тут, здається, вона пагінець свого батечка, який, на моє переконання, так і не вибачив своїй дружині її "зради" — ставлю це слово в лапки, бо тоді невідомо мені було, чи справді то зрада. Лист цілком заперечував, що вона "дівка", як визначила моя господиня: остання різко ділила світ на чорне і біле, а цей випадок був ніби проміжний: в одному з листів писала, що любить усе "напів". Отже, незважаючи на видиме сонцепоклонство, не є дівою дня чи дівою ночі, а радше дівою перехідної пори — ранку чи вечора, отже, людиною-тінню, а не людиною-деревом, чи домом, чи чиєюсь підпорою: підпора від тіні невелика, а це значить, що крила наді мною, хай і воронячого, не розширить, а лише звійне під хмари й закричить звідти чайкою без намагання гніздо своє захистити чи відбудувати.
Такі не зовсім відрадні думки навідали мене після прочитання того листа, хоча треба віддати належне: він чудово написаний із системою вишуканих символів-ребусів. Це і занотував до свого щоденника, а зараз переписую, не міняючи, бо попри все цей мій запис — документ. Таке наставлення, однак, зовсім не значить, що мав наміра Іру покинути, тобто розтоптати того проліска, що потягся до мене (останній її лист і справді нагадав мені проліска, я його так і назвав для себе: лист-пролісок), і покористуватися його слабкістю — не належу до людей, які відчувають захват від завоювання, топтання, підхиляння, ламання волі іншої людини; такий тип (тепер його можна назвати комуно-фашистський) мені завжди був бридкий, але бридкий мені, а не Ірі — згадати б Зоотехніка. Навпаки, моя місія у світі — людину пізнати, і хоч я, може, їй не дам у поміч свого світла, але й не зневажу, бо прагну зрозуміти, а зрозуміти — це і є полюбити. Тобто не шукаю в людині намисленої казки, а хочу звільнити її від облуди-казки і побачити в системі не гаданих, а справжніх реалій. Розуміючи людину, ми чинимо відповідно й акта прощення, а прощення, як уже казав, запорука любові, отож не казки в людині шукаю, а реального добра чи схильності до добротворення — цим і визначаю її природу, тямлячи при цьому, що чистих вартостей у світі не існує. Це не значить, що я прихильник Іриного "напів"; уважаю, що в людині, як вістив Сковорода, вміщується рай і пекло, які перебувають у стані одвічного змагання, але пекло в ній не повинно перемогти. Бо коли перемагає пекло, то й приходять у світ розбійники та лихоносці, з’являються і родини, як та, з лона якої вийшла Іра. І я згадав просте, але чітке визначення моєї матері, коли заговорила про сім’ю Калиновської: "То людина не доброщасна!" Цікавого вжила слова, де вона його викопала? Бо доброщасна родина й людина — та, в якій перемагає світло, — не темрява, а її рай — не пекло, хоча не обходиться і без пекла, і без темряви. Цікава ще й така деталь: Іра була твердо переконана (хоч я їй про свою родину нічого не розповідав, бо не хотіла того), що моє дитинство і мій Житомир сповнені світла і добронастроєності. Так воно, коли подумати, й було. І то тому, подумалося мені тепер, що на сторожі того світла, як суворий і непохитний вартовий чи сторож, стояла мати, а отже, ж і н к а. Без цієї передумови ніяке щастя неможливе.